Декамерон - Джованні Боккаччо

Коли отак між пустельниковим дияволом і дівчининим пеклом пішло на розбрат через надмірну жадобу з одного боку і недостатню спромогу з другого, сталося, що в Капсі вибухла пожежа і батько Алібек згорів у своєму домі з дітьми і всією родиною; таким чином Алібек стала єдиною спадкоємницею всього його добра. Тоді один молодик на ймення Неербал, прогулявши всі свої статки-маєтки, надумав розшукати її, почувши, що вона жива, поки суд не загарбав батькової відумерщини. На велику радість відлюднику і проти її волі він забрав її з пустині в Капсу і одружився з нею, успадкувавши таким чином все її майно.

Коли жінки перед тим, як вести її на постіль до молодого, спитали, чим вона спасалася в пустині, вона одповіла, що служила Богові, заганяючи диявола в пекло, і що Неербал учинив великий гріх, одірвавши її од того служіння. От давай жінки допитуватись, як робиться те заганяння, і вона їм усе докладно словами розказала ще й на кивах показала. Тоді жінки розреготалися на всі заставки (ще й досі, може, регочуться) і сказали:

― Не журися, дочко, не сумуй, бо і в нас те діло вміють добре робити; Неербал незгірше служитиме з тобою вкупі Богові.

Сюю притичину розславили кумасі по всьому місту, і з того часу пішла межи людьми приповідка, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло. Та приповідка прийшла до нас із-за моря і досі ще не забулась. Тим-то й ви, молодії дами, як хочете Господньої благодаті, то навчіться заганяти диявола в пекло: воно і Богові мило, і собі любо, і чимало з того добра постати може.

Діонеєва оповідка тисячу, може, разів викликала сміх у слухачок, такими дотепними здавались їм його речі. Коли він скінчив, королева, знаючи, що час її володарювання минувся, зняла з голови лавровий вінок і чемненько увінчала ним Філостратові скроні, промовивши:

― Ану, побачимо, чи не краще вовк керуватиме вівцями, ніж вівці керували вовками?

На те Філострат одповів сміючися:

― Як на мене, то вовкам давно б уже треба було навчити овець заганяти чорта в пекло, незгірше од того пустельника, що вчив Алібек. Отож не називайте нас вовками, коли самі не овечки. Ну, та вже коли мені припало королювати, мушу прийняти берло правління.

― Слухай, Філострате, ― озвалась Неїфіла, ― от ти хочеш нас навчати, а чи не годилося б тобі набратися розуму, як ото набрався Мазетто од черничок, і тоді тільки губи відмикати, як уже кості од переробу гудітимуть?

Бачивши Філострат, що наскочила коса на камінь, покинув свої жартики і заходився по-королівському порядкувати. Покликавши перед себе каштеляна, він розпитав його про господарчі справи і дав розпорядження, як і чим на весь час його влади товариство забезпечити належить. Тоді, звернувшися до дам, такі їм слова промовив:

― Ласкаві мої пані, відколи я, на своє горе, навчився одрізняти добро од зла, потрапив я через красу одної з вас у вічну неволю до Амура. У всьому був я йому покірний і слухняний, завше догоджав йому щиро і ревно, і того тільки дослужився, що спершу мене одкинено заради іншого, а потім ішлося мені ще й того гірше, і думається мені, що так воно буде до самої смерті. Отож я й хочу, щоб предметом завтрашніх оповідок наших було те, що до недолі моєї найбільше приходиться, ― поговорімо про людей, що їх любов мала нещасливий кінець. Я певен, що й моя може скінчитися тільки сумом: недарма ім'я, котрим ви мене називаєте, дано мені тим, хто розумів його приховане значення.

Сказавши сеє, Філострат підвівся і одпустив усіх аж до вечері. У саду було так любо й мило, що ніхто не хотів шукати собі розваги деінде. Сонце, звернувши на вечірній пруг, уже не припікало, і дами залюбки ганялися по саду за сарнами, трусиками та іншими звірятами, які допіру, коли вони оповідок слухали, все коло них скакали і часом навіть трохи заважали. Діоней і Ф'ямметта виспівували собі про лицаря Гвільєма та мадам де Вержі{147}, Філомена й Панфіл сіли грати в шахи. Робили, одне слово, що кому любля, незчулися, як і вечеря наспіла. Розставивши столи коло того водограю, повечеряли всмак і не без утіхи. Щоб не одступати од звичаїв, заведених його попередницями, Філострат, як тільки було зі столів прибрано, велів Лауретті завести танок і заспівати пісню.

― Найясніший королю, ― сказала Лауретта, ― чужих пісень я не знаю, а з своїх не пригадаю такої, що припала б до натури нашому веселому товариству. Та як хочете послухати, якої вмію, то чому й не заспівати.

― Що твоє, все миле і приємне, ― сказав король, ― якої вмієш, такої і співай.

Тоді Лауретта завела лагідним, але трохи ніби сумовитим голосом, а інші їй підспівували:

Моя жорстока доле!

З кохання я страждаю,

Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний зодчий всього світострою

Собі на осолоду

Створив мене веселою, живою

І дав мені напрочуд дивну вроду,

Споріднену з красою,

Що в небесах сіяє в рід із роду;

Та, на мою знегоду,

Небагатьом помітна -

Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,

То був у мене милий,

Що заглядав мені кохано в очі,

Які його уяву полонили;

Чудові дні і ночі,

Як швидко лине час той легкокрилий!

У пестощах летіли,

Бо й я ж його кохала,

Та він зав'яв од подиху недолі.

А потім другий ― пишний, гордовитий

Узяв мене у руки,

І світ мені жалобою повитий,

І мушу я любить його з принуки;

Немов несамовитий,

Мене ревнує він ― о, люті муки!

Я гину із розпуки…

Чи ж я на те вродилась,

Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,

Коли я поміняла

Дівочу скромну сукню на вінчальну,

Коли я в церкві слово «так» сказала.

В ту мить гірку, безжальну

Я світ собі навіки зав'язала…

Ох, краще б я сконала,

Ніж по сумнім весіллі

Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,

Молю тебе, благаю

На мене знову любо позирнути

З далекого надзоряного краю.

О, дай мені відчути,

Що пломінь наш не згас у дні відчаю;

До осяйного раю

Візьми мене, мій любий,

Звільни мене з плачевної юдолі!

Тут Лауретта замовкла. На її пісню всі звернули