Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

Манера митця — це «проекція його душі». Під манерою Моруа розуміє не тільки зовнішню форму твору, а й характер бачення автора. Тому він захищає Франсуа Моріака від нападок деяких його католицьких читачів, які звинувачували того у песимістичному погляді на світ. Він заступається і за інших авторів, яких засуджували за те, що вони домішують релігію до конфліктів, де панує плоть. Адже ніхто не закидає Мане те, що він малював картини у дусі Мане, або Ель Греко, який створював полотна у дусі Ель Греко.

Досліджуючи процес створення персонажів, Моруа поділяє письменників на кілька груп: одні вивчають соціальні верстви, досі їм не знайомі, — так чинив Бальзак, — інші грунтуються на своїх спогадах і використовують власні риси або риси добре відомих їм людей, — так чинив Моріак. Власне життя і почуття є джерелом натхнення у Мюссе, хоча й літературні витоки його драматургії — Шекспір, Гете, Боккаччо, Банделло і, безумовно, Мольєр — очевидні. Іноді можливе поєднання обох методів. Це характерне для Флобера і Пруста.

Для кожного митця, пише Моруа, стиль є основою техніки. Це підтверджує хоча б приклад Жана Кокто, в якого стиль лишається незмінним і в прозі, і в поезії, і в кіно, і в малюванні, — суворим, стрімким, «мускулистим». Неперевершеним є стиль Флобера, для якого «місце кожного слова, музичне звучання фрази, вибір ритму були предметом довгих пошуків і роздумів» і який іноді за три дні писав лише одну сторінку, а бувало, кілька рядків. Усе своє життя Флобер прагнув «нелюдської довершеності». Недарма роман «Мадам Боварі» вважають чудовим творінням мистецтва передусім завдяки техніці письменника: «ніколи ще витвір розуму не був побудований з більшим старанням» — простий, добре продуманий сюжет, майстерно виписані і розташовані сцени, точні, вірно відібрані деталі. У Арагона відзначає Моруа музику живої французької мови — «ці уривчасті фрази, які вторять ритму дихання і думки, не ідеально вірний, але дуже ясний синтаксис — особливості, характерні для французького народу».

Моруа робить узагальнення щодо специфіки англійського і французького роману. Перший він сприйняв образно, як путівець, що губиться у луках, кружляє, петляє, ведучи до поки невідомої мети, яку читач знаходить або ж не знаходить зовсім. А французький роман до Пруста, як і класична трагедія, являє здебільшого історію якої-небудь кризи.

Коли йдеться про стиль, секретом найвизначнішої поезії у драматургічному творі Моруа вважає додержання законів форми. Він доводить свою думку, аналізуючи природу театру Мюссе, побудованого на вільній фантазії, поетичному діалозі.

У сучасному світі Моруа вирізняє дві культури — масову і так звану елітарну. Кожна з них має свого адресата. Розвиткові першої сприяють нові технічні засоби інформації: дешеві видання, кіно, радіо, телебачення. Щоб зацікавити публіку, усім цим засобам потрібна вигадка. Сучасному письменникові повезло в тому розумінні, що масова культура надає йому широкі можливості формувати людину. Проте, коли він здатний запропонувати лише літературу відчаю або тільки бездумні твори, він ризикує тим, що читач і глядач від нього відвернуться. Успіх Чехова в усьому світі свідчить про те, що люди не тільки цікавляться останніми, пише Моруа, і що вони шукають у книжках духовної наснаги.

Протягом усього свого життя Андре Моруа — прозаїк, есеїст і критик — утверджує думку про вирішальну роль загальнолюдських цінностей, високу відповідальність митця і велику місію мистецтва у формуванні людини. Цим і дорогі нам естетична теорія і художня спадщина визначного французького письменника-гуманіста і громадянина.

ІРИНА ОВРУЦЬКА,

кандидат філологічних наук

Розділ І

Великі предтечі

Монтень

[3]

Ще й сьогодні можна бачити у Перигорі, на горбі (на тій самій «горі» — montagne, звідки пішло ім’я Мішеля Ейкема де Монтеня), колишню башту — його «бібліотеку», де були написані «Нариси», цей кладезь премудрості для всіх. З нього черпали Паскаль і Ларошфуко[4], Мольєр, а ще до них — Шекспір, який знав книгу у перекладі, а ближче до нас — Андре Жід, Ален[5]. Прекрасно і до певної міри дивно, що якийсь перигорський дворянин, котрий, крім кількох подорожей і поїздок у службових справах, провів усе життя серед людей свого краю, став одним з найвизначніших французьких письменників, і досі лишається одним з наших учителів.

Великий письменник, Монтень, подібно до Сен-Сімона або Реца[6], дивиться на речі прямо і, використовуючи слова звичайні, ретельно добирає ті з них, що точно передають його думку. Батько, кращий за всіх батьків у світі, навчив його латині ще в ранньому дитинстві. І протягом усього свого життя він читав стародавніх авторів — істориків, моралістів або поетів. У них він запозичив повнозвучну і соковиту мову, сильну своєю природністю. «Коли я бачу, які виразні ці гарні форми, такі живі, такі глибокі, я не кажу — ось влучне слово, а кажу — ось влучна думка». Бо лише зміст освітлює і породжує слова. І тоді вони не «вітер», а «плоть і кість». Подібно до Горація[7], яким він захоплюється, Монтень не задовольняється першим словом, яке лежить на поверхні, — воно зрадило б його. Він дивиться глибше і проникливіше; розум його риється і порпається у запасі слів і фігур, щоб виразити себе. Монтень має у своєму розпорядженні ресурси латині. Однак він знаходить багаті джерела у французькій мові, бо «немає нічого, що не можна було б висловити нашим мисливським і воєнним жаргоном, який є благодатним грунтом для запозичень».

Він знає, що живе у «дикому краї», де нечасто зустрінеш людину, яка розуміє французьку, але коли він каже собі: «Це слово тутешнє, гасконське», — це його аж ніяк не хвилює, навіть навпаки, бо довершеність, якої він прагне, і полягає у тому, щоб писати саме своєю мовою. Він користується повсякденною, звичайною мовою; хай у ній зустрічаються фрази, барви яких потьмяніли від надто буденного вжитку; «це, — говорить Монтень, — аж ніяк не притупляє їхнього смаку для людини з гострим нюхом», а у нього нюх гострий, оскільки він поет, так само, як філософ.

Конкретне і виразне народне слово йому завжди більше до смаку, ніж слово вчене, і він найкраще виражає свою думку, вдаючись до образів. Наприклад, коли він хоче сказати, що справжній лікар мав би сам перехворіти на всі хвороби, щоб вірно судити про них, він каже: «Такому лікареві я б довірився, бо всі інші, лікуючи нас, уподібнюються тій людині, яка малює моря, кораблі, гавані, сидячи за своїм столом і у повній безпеці водячи перед собою