Українське письменство - Микола Зеров

Про окремі звороти та слова і говорити нічого — він весь пересипаний вульґаризмами. «Пахомій привітав свого небожа і прыділывъ (опредѣлилъ, віддав) його у Братську школу», «одповіді він на своє запитання не почув нікоторої» (ніби чуємо фельдфебеля Сидора Івановича у Винниченка), «кателыкы», «кателыцький», «канастас» (тобто іконостас), «орошаючы сльозами свої милі — любі почування» (це вже хто його зна що значить). «Лютеръ йіхъ поодгетькувавъ», «такъ поводячись, Святе Письмо можна одгетькаты», «піснякував» (постував), хундамент і т. д. і т. д. Виписки можна б продовжувати без кінця.

Наостанку кілька слів про правопис: пише п. Лободовський навдивовижу безграмотно, говоримо «безграмотно», бо в орфографії його не знать і сліду якогось принципу, якоїсь системи — чи що. Справді, один раз суфікс — ський автор пише через ь (Білгородській, братській), другий раз — без ь (Лободовскій); для одного згука и (і тверде) в нього аж три літери — і, и, ы (жіночій, епископъ, четвертый); для йотованого і в нього означення йі, для йотованого е (є) — такого знака чомусь нема. Вкажемо ще на неточну передачу кінцівок (родитылі, спускаетця), що досі знаходила місце здебільшого в лубочних виданнях.

За сто літ існування нової української літератури книжки наші писалися всяким правописом. Було в нас старовинне письмо з ѣ замість і і ô, була «ярижка», кулішівка, желехівка, драгоманівський правопис. П. Лободовський ні одного з них не вподобав, взяв од кожного з них потроху і утворив щось своє ориґінальне, але в високій мірі, — мовляв за галицькими газетярами, — «монструальне». Тут усі лиха «ярижки» (ъ, ы тощо), дещо з Кулішевого правопису (ь), дещо з драгоманівського (й перед голосівками) — і все те дуже нераціонально зведено докупи. Можна думати, що пан Лободовський писав не в Харкові, а десь на Робінзоновім острові, не чувши про загальноприйнятий правопис, в вічі навіть не бачивши української книжки, і там «своїм умом» «доходив» до утворення нової орфографії. І доки українські автори свої недотепні вигадки ставитимуть вище од встановленого найкращими і найавторитетнішими знавцями мови правопису?

Але помимо правопису, помимо мови у п. Лободовського єсть і ще одна несимпатична риса, що її ми ще не зазначили. Це його фанатична нетерпимість до інших вір, той недостойний тон, в якому він провадить розмову про «кателыцтво» і лютеранство — і ця риса вкупі з усім попереднім, врешті, не дозволяє нам признати його книжку придбанням для нашої популярної літератури, не дозволяє нам радити її читачеві.

1913

В нашім письменстві ще й досі не встигла розвинутись література біографій і споминів.

Строге, наукове дослідження життя такої центральної фігури нашого літературного руху XIX століття, як Шевченко, ще ледве розпочате, і двотомна «хроніка» О. Я. Кониського і досі зостається наугольним каменем не виведеної ще будівлі. Драматична, повна глибокого протиріччя і хитання постать Куліша і зараз лишається не вповні розв’язаною загадкою, що вимагає ще старанного збирання біографічного матеріалу. Без біографії поки що Костомаров і Драгоманов, — а вони ж стояли на чолі громадського руху, один — сорокових, другий — сімдесятих і вісімдесятих років, і останньому з них більш, ніж кому іншому, повинно бути вдячним сучасне українство за обґрунтування його політичної програми…

Браку біографічних праць вповні відповідає брак автобіографічних записок. Нескінчені мемуари Антоновича, недавно знайдені спомини Бориса Познанського, що оце розпочалися друком в «Украинской жизни», напівбелетристичні замітки Ганни Барвінок в «Українській хаті» та ті коротенькі згадки, що з приводу ювілею або смерті видатних діячів містились на сторінках «Киевской старины» або «ЛНВ», — от і все, що ми можемо назвати в цьому напрямі. Але як мало цього, як мало в порівнянні до того, що могло б бути! Як часто можна почути жалкування з приводу того, що які, мовляв, безцінні скарби споминів поніс з собою в домовину покійний Житецький, і справедливі уваги, що ці спогади зберегли б не одну колоритну сторінку з історії нашого громадського руху… коли б у свій час були записані. І цим увагам не можна не признати повної слушності. Ніякий документ, звичайно, не може дати того живого образу старовини, як талановито написані спомини або автобіографічні записки. Нехай в них буде багато суб’єктивних, іноді помилкових з нашого погляду оцінок, але хіба нічого не важить те, що замість довгої низки імен і, в ліпшім разі, добре перевірених дат, ми матимемо живий відгук почувань і настроїв епохи, що давно одійшла в минуле, без великого напруження могтимемо викликати в уяві картину того минулого, відчути безперервність традиції, що в’яже наше покоління з попередніми.

Останніми місяцями, мало не зараз по смерті Миколи Лисенка, в наших часописах почали з’являтись статті, що мали завданням відновити в пам’яті, а то й просто подати до відома громадянства деякі факти особистого життя покійного, щоб те живе очарування його індивідуальності, яке зазнали на собі сучасники, не вмерло з ними, а передалось наступним поколінням. Особливо гарно і повно малює, проте, постать Миколи Віталійовича давня стаття М. П. Старицького, видрукувана ще в «Киевской старине» з приводу тридцятип’ятилітнього ювілею Лисенкового. М. П. Старицький ще тоді взяв на себе з власної волі скромну ролю біографа, цю, словами англійського історика Маколея, ролю «літературного васала, що по споконвічному ленному праву має нести своєму сюзеренові повинність подиву і пошани», — і дав прегарно виписаний нарис дитинства і молодих років М. В-ча.