Українське письменство - Микола Зеров
Трохи чудно між думами виглядають дві пісні — про Морозенка («Ой, Морозе—Морозенку, преславний козаче») і жовтоводську бійку («Ой, не той то хміль, що коло тичини в’ється»), потрапили вони сюди, очевидячки, «поверх програми», — не думаємо, щоб автор не міг розрізнити думи і пісні.
Збірник не претендує на повноту. В ньому немає багатьох інтересних дум (про Ганджу Андибера, козака Голоту, смерть бандуриста), що місця зайняли б небагато, а збірникові надали б більшої різноманітності.
Єдиною хибою збірника являється, на нашу думку, занадто белетристичний характер авторового тексту. Це якесь вболівання, якийсь плач «над руїнами». Чи не краще було б замість жалібних слів «про приголомшених недолею онуків» розказати хоч коротенько про старих кобзарів, про бандуру, про форму і стиль нашої народної поезії…
Проте ця хиба з успіхом викупається тим, що тексти дум наведено по кращим записам.
1913
Святитель Іосаф Горленко, єпископ Білгородський{17}Складар Михайло Лободовський, українською мовою. Харків, року Божого 1912. Стор. 49. Ц. 20 коп.
Ця книжка, назву якої тут подано, мало не з першого погляду справляє дивне враження, — дивне своїм тоном, мовою, викладом, правописом. Її зміст, її орфографія, її літературна манера викликають великі сумніви.
Почати з того, що, читаючи книжку, ніяк не можеш сказати, для кого вона призначена, якого саме читача мав на увазі автор. Бо коли він хтів написати популярну брошуру, тоді не треба було йому загромаджувати свій виклад безконечними примітками під текстом, цитатами з Святого Письма (часто не зовсім до речі), посиланнями на «Історію церкви» Робертсона і навіть грецький лексикон Вейсмана (с. 21). Зовсім не до речі тоді в книзі і випади проти «католицтва», і «фальшивого апостола» Лютера, що тільки розбивають увагу читача і не дають йому зосередитись на тому, що становить зміст книжки. З другого боку, коли припустити, що автор з самого початку рахував на читача-інтеліґента, тоді в книзі незрозуміле все: тон, пояснення, примітки, вульґарний стиль, котрий можна ще пояснити бажанням підійти ближче до народного складу думки і розмови і котрий не має ніякої рації в книзі для інтеліґентної публіки.
Далі. Автор береться написати біографію («житіє») популярного святого. Отже, значить, можна вимагати, щоб постать, індівідуальний образ його виступив перед читачем по змозі виразно і яскраво, щоб не можна було його забути або переплутати з якимсь другим.
Колись, «в доброе старое время» наші агіографи розв’язували своє завдання дуже легко і дуже просто. Всі житія будувались по одному шаблону — «святобожні» батьки, змалку ще релігійний хлопець, потім монастир, часто проти волі батьків, аскетичні подвиги і, нарешті, «прославленіє». Індивідуальність святого, його власне лице, те, чим не схожий він на інших — все це без сліду зникало в морі трафаретних звичок писання, богобійних міркувань та церковно-шкільної риторики. П. Лободовський поновляє цю старовинну манеру, що, здавалося б, давно оджила вже свій вік: його Іосаф Горленко — на мене, принаймні, — мало різниться од Єфрема Сирина або Зосими і Саватія Соловецьких. А між тим в особі св. Іосафа Білгородського було щось таке, що робило його непохожим на інших святих. Взять хоча б його соціальне становище, його український патріотизм, його особисту вдачу, що така далека була од думки про активну боротьбу з немилим йому політичним ладом, хоч він щиро й гірко плакав і воздихав, «рассуждая теперь пребедное отечества состояние».
Дещо до характеристики Іосафа, правда, мається в оповіданні про його архієрейську діяльність, але і тут дві-три живі рисочки пропадають за докладним описанням снів, що снились самому святому, його родичам і його співробітникам.
Що торкається викладу, то тут маємо визнати, що автор дає просто класичні зразки вульґаризації теми, котру він вважає, очевидно, за найкращий спосіб підійти до «читача з народу». Сюди стосується перш за все тягуча і чудна балаканина. Треба, наприклад, авторові сказать, що батьки св. Іосафа були люди релігійні, і він пише: «…у ті часы (правопис ориґіналу), про котрі теперенькы йде у насъ мова, і заможні тоді у насъ люды не зналы тихъ розвагъ, забавокъ, розрывокъ, які теперъ повелысь по городахъ; тоді першымъ діломъ булы клопоты по хазяйству, богомоління хатнє і у дому Божому» і т. д. Подумаєш, яке лихо тепер і як щасливо було тоді! Далі треба авторові простежити, як ріс релігійний настрій дитини — і він замість серйозного фактичного оповідання малює таку картину: «Згукъ манастырськыхъ дзвонівъ росходився по лісу навкруги гор. Прылукы, оддавався, заходывъ по річкахъ — Удаю і Ладынці в Прылукы і зливався зъ церковнымы дзвонамы прылукскыхъ (?) церковъ і робывъ віробожный наладъ у душі ще
