Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, доставили цареві у вуха; той і покликав його. От приступився він до царя, цар подивився на його, що він такий малий, та й каже:
— Що ти кажеш! Ти ще молодий!
А він, звісно, хлоп’я:
— Нічого, — каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк пісельників, а полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже год двадцять, як у тій службі служив. Тоді цар сплеснув тільки руками та:
— Боже мій! — каже.
От залишилось стільки там гін до того змія, зупинив він свої полки й наказує:
— Глядіть, — каже, — як зі змієвого палацу з димара піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпуска, там духом і побива. От як забачив його змій, зараз дмухнув, аж ні, той і не зворухнеться.
— Ну, — питає, — за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем биться, чи мириться?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим, щоб биться.
Той йому каже:
— Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.
— Ні, — каже, — я вже своє відгуляв.
— А чим ти, — питає, — мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А у його батіг так, може, з цілого вола сплетений і камінь той на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч у три сажені залізний чи сталевий, як вдарить же він того чабанця, так той меч на цурки і розсипався.
— Тримайсь, — каже, — я тепер тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем — змій так і розпластався, а дим і пішов у димар. Тут його військо таке раде, музики грають, пісельники співають, цар його стріча, бере зараз під руки, веде у палац.
От віддав цар за його дочку, збудував їм палац на віддалі, живуть вони собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що «як-таки свою рідну дочку та віддати за чабана!» Цареві вже і самому жалко. І засила він скрізь грамоти, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг вбити.
Скоро і знайшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до його биться йдуть. Прийшли вони, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли, чи будем биться, чи мириться?
— Авжеж, — кажуть, — що биться.
— Стривайте ж, — каже, — я Богу помолюсь. — Помолився та й сів знов за стіл і голову руками підпер.
— Ну, — каже, — тепер бийте!
От один як ударив через ліве плече, так меч і зламався навпіл. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, та як здавив докупи, так маслаки з їх і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не велича, а прямо каже:
— А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде!
Тоді і годі цар його чіпати.
Іван Побиван
Унадився колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну, — каже змій, — завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й проситься ночувати.
— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.
— Е, — каже хлопець, — подавиться.
От уранці прилітає змій, побачив хлопця та:
— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.
А хлопець:
— Гляди не подавись!
Змій і дивиться:
— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука й посипалась.
— Е, це дурниця, — каже хлопець. — Здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
— Отак, — каже, — дави.
— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
– Іван Побиван, — каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його. «Щоб ще мене, — думає, — не вбив».
Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв’язує волів хвостами докупи.
А змій ждав, ждав і побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру:
– Іди, — каже, — води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі невеличку дерев’яну лопату, та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
— А щоб тебе, — каже змій, а сам злякався хлопцевої сили. Поніс сам шкуру.
— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси: вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердився, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше його їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав, та каже: «Мало».
— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходімо тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Пропав». От як почали їсти — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже