Декамерон - Джованні Боккаччо

муки Христові, бо ж на його подобу ти розіп'явся. Як же задзвонять до утрені, можеш, коли хочеш, іти лягати спати, не роздягаючись, уранці ж треба піти до церкви, вистояти три обідні і проказати ще по п'ятдесят разів отченаша й богородицю, потім зроби якесь діло, коли маєш що, пообідай і йди знов до церкви на вечірню відправу, там прокажи іще деякі молитви, що я тобі дам (а без них ніяк не можна), а дома, після вечірньої молитви, знов те саме починати. Коли ти все отсе зробиш ревно й побожно, як і я колись, то сподіваюся, що, й не одбувши покути до кінця, ти сподобишся вічного раювання.

Брат Пуччо на те сказав:

― Се не таке вже важке й забарне діло, думаю, що воно мені буде під силу. Почну ж із неділі з Божою поміччю.

Прийшовши од ченця додому, він із його дозволу переказав усе те жінці. Та одразу второпала, навіщо чернець вигадав оте нерушиме стояння до ранньої служби, і сказала чоловікові, що дуже задоволена із сього і всякого іншого спасеного діла, а щоб Господь ласкавіше прийняв його покуту, вона ладна навіть постувати з ним, а на решту не обрікається. Погодившись на те, брат Пуччо розпочав із неділі своє покутування, а хитрий чепчик, домовившись із господинею, приходив до неї нишком щовечора, захопивши з собою питимого і їдимого на вечерю, а тоді лягав із нею в постіль; як починали дзвонити до утрені, він уставав і тікав, а брат Пуччо повертався на ліжко.

Комірчина, де одбував свою покуту брат Пуччо, стояла постінь із жінчиною спальнею, а перегородка між ними була досить тоненька. Одного разу, як ченчик занадто вже буйно розжартувався з монною Ізабеттою, покутникові здалося, що все в хаті труситься; проказавши якраз сто отченашів, він зробив перестанок і, не рухаючися з місця, обізвався до жінки ― спитав, що вона там робить. Жартівниця, що сіла, може, саме верхи на свячену паличку, одгукнула:

― Кручуся, чоловіче, як можу.

А він їй:

― Як то крутишся? До чого те крутіння?

Жінка засміялася (така вже в неї була весела вдача, а може, і було чого сміятися) і одказала:

― Не знаєш, до чого? Ти ж сам, було, сто раз говорив: «Кому удень не доїжно, тому вночі не доліжно».

Чоловік так і повірив, що жінка не спить тим, що голодна, та й перевертається на ліжку, і промовив простодушно:

― Казав же я тобі, жінко, щоб не пісникала, так де, не хотіла слухати; а тепер, бачиш, так крутишся, що вся хата ходором ходить!

Тоді жінка й каже:

― Не бійся, я своє діло знаю, аби ти своє знав. Пильнуй свого оброку, а я вже старатимусь, скільки моги моєї.

Брат Пуччо замовк і знову заходився отченашити, а жінка з ченчиком од тієї ночі стелилися в другій кімнаті та й веселились, як хотіли, поки той покутував гріхи; коли ченчик ішов додому, жінка знов лягала на ліжко, а незабаром туди ж повертався й покутник.

Коли отак брат Пуччо спасіння заробляв, а чернець тим часом його жінку угонобляв, вона каже, було, сміючися, до свого коханця:

― А славно ти се видумав: йому покута, а нам рай.

І так їй засмакували після постування з чоловіком ті чернечі трапези, що й по відбутті тої покути знайшла вона спосіб уже поза домом із любчиком утішатися і довго ще нишком із ним сходилася. От і вийшло (пам'ятаєте, що я на початку говорив?), що брат Пуччо, гадаючи попасти через тяжку покуту до раю, привів туди ченця, який показував йому найкоротшу дорогу, і жінку свою, яка жила при ньому в великій нужді, поки милосердний чернець не ущедрив її благодаттю.

Оповідка п'ята

Дженджик дарує мессерові Франческу Верджеллезі{133} доброго коня і дістає за се дозвіл поговорити з його жінкою; вона мовчить, він одповідає собі за неї, і все стається згідно з тою одповіддю

Як докінчав Панфіл своє оповідання про брата Пучча (пані слухали його не без сміху), то королева дуже люб'язно попрохала Елізу оповідати далі. Та почала трохи ніби насмішкувато ― не думайте, що з лукавства, просто в неї була така вдача:

― Багато є таких мудрагелів, що думають, ніби інші нічого не знають і, хотячи когось одурити, самі, буває, шиються в дурні; так і я вважаю, що вельми нерозумно ті чинять, котрі без потреби у людей ума вивіряють. А що, може, не всі ви поділяєте сю думку, я хочу розповісти вам, раз уже на мене черга пала, що прилучилося одному пістойському шляхтичеві.

Жив колись у Пістойї один шляхтич із роду Верджеллезі, на ймення мессер Франческо, чоловік тяжко багатий, розумний і у всьому статечний, тільки, на лихо, дуже скупий. Раз якось іменовано його подестою[38] в місто Мілан, і він уже зовсім спорядився був у дорогу, щоб поїхати туди з належитою почестю; бракувало йому тільки доброго коня під верх ― ніяк він не міг знайти собі підходящого і вельми тим клопотався.

У той самий час жив у Пістойї також один молодик на ім'я Річчардо, чоловік роду незначного, але теж дуже заможний; він завжди ходив так хороше і чепурно, що всі в тім городі називали його Дженджиком. Він оддавна був закоханий у дружину мессера Франческа, панію гарної вроди і честивих звичаїв, і залицявся до неї, та все даремно. Сей Дженджик мав найкращого на всю Тоскану верхового коня і дуже любив його, що він такий гарний. Усі знали, що він зітхав до жінки мессера Франческа; от хтось візьми та й скажи тому панові, що, якби він попросив у Дженджика коня, той би йому оддав з любові до його пані. Скупар Франческо велів покликати до себе Дженджика і попрохав його продати коня, сподіваючись, що він йому подарує. Почувши сеє, Дженджик дуже зрадів і сказав панові:

― Добродію, щоб ви давали мені геть усе, що маєте, то й тоді не продав би я вам сього коня, отже ж, коли хочете, я вам його подарую, з одною тільки умовою: дозвольте мені до того сказати кілька слів вашій дружині у вашій же прибутності, але нехай ми будемо так завдальшки, щоб мої слова тільки вона сама чула, а більш ніхто.

Скупий шляхтич, сподіваючися змудрувати закоханого молодика, на те погодився, сказавши, що дозволяє йому промовити до своєї дружини скільки завгодно слів. Він лишив гостя в великій залі свого палацу,