Українське письменство - Микола Зеров
Взагалі, явище запізнювання, відставання — і не тільки від сусід, а й від свого брата, від українських письменників, що ведуть перед, — це характерна риса нашого літературного розвитку. Коли ми придивимось до творчості багатьох наших авторів, ми помітимо, що, вступаючи в літературу, вони оказувалися в ній величезним, часом зворушливим навіть анахронізмом. Прикладом для нас можуть стати Стороженко зі своїми «Українськими оповіданнями» і особливо поемою «Марко Проклятий» — наприкінці 60-х рр., Щоголів з старомодно-романтичними баладами «Ворскла» та «Слобожанщини» в 80—90-х рр., Панас Мирний з своєю «Дурницею», «Повією» та «За водою» — в «Літер.-наук. віснику» 1908—1919 рр. Пояснюється це явище тим ненормальним становищем, в якому перебувало наше письменство і яке надавало нашому літературному життю нерівного, переривчастого характеру. Різні «бичі й скорпіони» — Кирило-Мефодіївський процес 1847 р., Валуєвський циркуляр 1863, Емський наказ («Юзефовичів закон») 1876, цензурні репресії 80—90-х рр. — становили величезні перешкоди нашому літературному розвиткові, інколи надовго його перепиняючи. В результаті таких перебоїв письменники, що їх літературні погляди і стиль установились в попередню добу цензурних полегкостів, мусили замовкати, затаївши в собі давні літературні плани, урвавши або надалі відложивши розпочату працю. Коли ж знову наставала година пільги, і вони знов діставали змогу появитися друком, то дуже часто виявлялось, що їх теми і художня манера перестаріли, стали чимсь чужим і непотрібним для нових читачів. Так, з Ол. Стороженка (1805—1874), наприклад, був явний, «прирожденний» романтик. Його літературний смак сформувався під впливом гоголівських «Вечорів» та «Миргорода». Його цікавили історичні перекази, народні повір’я: «Наша чудова українська врода, — писав він, — нагрітая гарячим полудневим сонцем, навіва на думи насіння поезії й чар; як пшениця спіє на сонці і складається у копи та скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце і думку, спіє словесним колосом, складається у народні оповідання та леґенди». Завданням письменника, на його думку, і було обточити, обробити ті народні перекази й леґенди, надавши їм артистично викінченої, ефектної форми. Усі оповідання Стороженка — гумористично-жанрові, фантастично-казкові, історичні — мають таку народно-поетичну основу. Як у Гоголя, у нього найхимернішим способом сплітається фантазія і дійсність; як у Гоголя, вражає надмірність комізму й колориту, і — розуміється — з’явись ці оповідання в 30-х, навіть в 40-х роках, їх спіткав би безперечний літературний успіх. Але етнограф-аматор і романтик Стороженко був разом з тим совісним урядовцем окраїнного типу, спочатку в Києві, а потім у Варшаві, при генерал-губернаторах, і, як звичайний урядовець, до хоробливості чутливо реаґував на урядові нагінки та підозріливі погляди високослужбових кіл. Катастрофа 1847 р., свідком якої він був у Варшаві (арешт і висилка Куліша), зробила на нього велике враження. Тільки в 1861—1862 рр. показується він в «Основі» зі своїми українськими оповіданнями. Але на той час — цікавились ним мало: «Куліш, Костомаров, Білозерський і tutti quanti, — як сам він скаржився, — вихваляли Марка Вовчка», — і його оповідання в очах українського читача могли зайняти тільки другорядне місце. В них не знайшли ні артистичної глибини, ні етнографічної точності. І коли найкращий твір Стороженків, поема «Марко Проклятий», зосталася нескінченою, то причиною тут було не тільки те, що «на нас накинувся Катон (тобто Катков, реакційний публіцист російський) і добрим намірам нашим надав гидке значення сепаратизму», а наслідком того «скрізь виявилась якась байдужість до рідної мови», — була й інша причина, а саме та образлива холодність, з якою поставились сучасники до його колоритних, але старомодних писань. Тільки одного захопленого читача знайшов собі «Марко Проклятий», але то був читач, в «минувшем веке запоздалый». Існує переказ, ніби старий Гулак-Артемовський, перечитавши Стороженкову поему в рукописі, в захваті написав на білому полі: «Зроду нічого луччого не читав і до смерті вже не прочитаю». Молоде покоління, певно, думало інакше. Воно могло віддавати належне хистові, але для себе потребувало реалістичної повісті.
Ще в більшій мірі запізненим письменником був Яків Щоголів. Коли літературний розвиток Стороженка затримало його урядовницьке сумління, що не дозволило йому провадити підозрілу з погляду влади письменницьку працю, то Щоголів зламав своє перо, спіткавшися з недоброзичливою критикою. Перерви в його творчості тривали по кілька років; найбільша з них тяглася щось коло сімнадцяти літ. Щоголів сам розказав нам, як, раз назавжди покинувши писати вірші, він випадково почув покладену на музику свою пісню: «Гей, у мене був коняка» і, вражений несподіваною популярністю твору, рішив поновити своє віршописання. Але тільки покинувши службу і одійшовши «на покой» коло 1880 р., він зібрав свої давні поезії і, долучивши до них кілька свіжо написаних, виготував до друку свій перший збірник «Ворскло», «долг памяти и благодарности поэтической реке, вспоившей» його «детство и юность… и вдохнувшей первые поэтические мечты». Зміст «Ворскла», як і пізнішої «Слобожанщини», становлять пісні та балади, засновані на народних піснях та переказах і присвячені здебільшого тій переходовій добі, коли стара козацька психологія вимирала, а народжувалась нова, гречкосійська («Золота бандура», «Барвінкова стінка», «У полі», «Бабусина казка», «Хортиця», «Опізнився», «Остання січа», «Кобзар» etc.). Розуміється, для тогочасних читачів, вихованих на поезії Некрасова, приваблених горожанською нотою у віршах Старицького, це був матеріал занадто старосвітський. Щоголів їх не зворушував; книжки розходились поволі («Слобожанщину» не тяжко було дістати в 1917—1918 рр.), а сам поет почував себе «самотнім лебедем», «непривітаним співцем»:
Так в той час, як настигає В самоті його кінець, Гордовито умирає
