Українське письменство - Микола Зеров
Які ж періоди можна намітити в історії нового українського слова?
Акад. М. І. Петров, що писав у 80-х рр. і доволі повно використав усю попередню літературу оглядів, поділив весь розвиток українського письменства на шість періодів. Котляревського і Гулака-Артемовського він включив у перший період, який назвав періодом псевдокласицизму та реакції проти нього, добою поем-пародій, од, комічних опер. Квітка-Основ’яненко з своїми повістями розпочинає, на його думку, другу добу, добу сентименталізму. Третій період, період «романтично-художньої літератури», що «повстала під обопільним впливом російських та польських поетів-художників: Пушкіна, Міцкевича та інших», обіймає творчість Метлинського, Забіли, Афанасьєва-Чужбинського. IV період — то є період «національної літератури», яка, на думку Петрова, в свій час трактувалася як «поєднання класицизму та романтизму в принципі народності, а направду була відбитком темних слов’янофільських стремлінь». Сюди він відносить Максимовича і Бодянського, збирачів етнографічного матеріалу, що стоять, власне, поза межами художньої літератури, Миколу Гоголя і Гребінку, обох, головним чином, як історичних повістярів, незважаючи на те, що їх історичні повісті писані російською мовою, Олексу Стороженка і бездарного, без найменшого літературного хисту, оповідача «малоросійських анекдотів» Петра Раєвського. V період виступає у Петрова під назвою українського слов’янофільства: тягнеться він з кінця 40-х рр. до початку 60-х і характеризується зв’язками з слов’янофільством російським та ворожнечею до «польської ідеї»; його представниками названо Костомарова, Куліша і Шевченка. Нарешті, з 60-х років починається для Петрова період «найновішого українофільства», що відзначається своїм «демократичним напрямком», «рішучою опозицією польському шляхетству» та літературними зв’язками з російською реалістичною школою. В кінці схеми — застереження: в більшості випадків українських письменників тяжко однести до тої чи іншої групи цілком. Бистра зміна літературних понять і смаку, що пояснюється властивою українському письменству рисою несамостійності та наслідування («подражательности»), приводила до того, що часом один і той самий автор пробував свої сили «в різних родах і напрямках літератури» і тому може бути віднесений «до кількох періодів одночасно».
Не можна сказати, щоби спроба періодизації акад. Петрова була дуже влучною. Перше, що доводиться їй закинути, це безперечна дріб’язковість поділу: в періоді так зван. «національної літератури», коли виключити звідти Максимовича та Бодянського, як діячів науки, а Гоголя-сина, як письменника російського, зостануться лише дві постаті літературні, мало чим подібні одна до одної — Гребінка і Стороженко, — анекдотист Раєвський, очевидячки, на рахунок іти не може. Виникає питання, чи ж варт для двох другорядних письменників утворювати спеціальну рамку? Друга хиба Петрова — це неясність (і незграбність) історично-літературної термінології. Що значить, наприклад, термін «література романтично-художня»? Невже те, що література інших напрямків не була художньою? Або що то за означення: національна література? І чому до неї віднесено Гребінку та Стороженка і не віднесено Куліша, Костомарова, Шевченка? Далі — третє непорозуміння: який принцип покладає проф. Петров в основу свого поділу? Спочатку може здатися, що йому ходить про зміни «літературних понять і смаку»: він говорить про періоди псевдокласичний, сентиментальний, романтичний. Але вже назва четвертого періоду — період національної літератури — з поясненням, що під тією назвою треба розуміти панування «темних слов’янофільських стремлінь», — видається вельми підозрілою; вона примушує думати, що автора цікавлять не зміни смаку, але зміни громадських настроїв. Щодо назви останнього, шостого періоду — «Найновіше українофільство», то вона, хоч як намагається Петров вложити в неї історично-громадський зміст, має характер чисто хронологічний і тим остаточно позбавляє схему всякої видержаності логічної. Хронологічні рамки періодів у проф. Петрова так само непевні і невиразні. Досить того, що в однім періоді у нього творять Гребінка, розцвіт якого припадає на 30-і роки, Стороженко, «Українські оповідання» якого вийшли р. 1863, і Петро Раєвський, що почав свою quasi-літературну працю лише в 70-х рр.
Далеко більше має рації друга — «географічна» точка погляду на українську літературу, про яку згадує М. І. Петров у вступі до своєї книги і якої додержуються часом і пізніші дослідники, зокрема проф. О. С. Грушевський у книзі «З нового українського письменства». Переломи і повороти в історії українського письменства, згідно з цим поглядом, стоять у певнім зв’язку з тим, де міститься літературний осередок і звідки йдуть культурні впливи. Котляревський і Квітка, Костомаров і Метлинський зв’язані виключно з лівим берегом Дніпра і перебувають в сфері головним чином російських впливів. Їх діяльність виповнює І полтавсько-харківський період українського письменства, що тягнеться від 1798 р. до початку 40-х рр. II. Переїзд Костомарова до Києва і організація київського центру одкриває короткий, але блискучий перший київський період, часи Кирило-Мефодіївського братства та буйного розцвіту творчості Шевченка. Далі йдуть: III період петербурзький, період «Основи» і гегемонії Куліша, що обіймає так зв. шістдесяті роки, коротку добу ліберальних настроїв та ліберальних реформ між севастопольською війною і першими подихами реакції (1856—1863); IV. Другий київський період, що тягнеться з початку 60-х рр. до Емського наказу 1876 р., до адміністративних переслідувань, що зробили неможливим видання української книжки по цей бік кордону, і V період київсько-львівський з перевагою Львова (1876—1906), коли вся майже продукція літературна еміґрує за кордон, зосереджуючись то коло Драгоманова та радикальних закладів, то коло «Зорі галицької», то коло т-ва ім. Шевченка та «Літературно-наукового вісника». Революція 1905 р., що полегшила умови українського друку в межах Росії, та високе мито, що зробило неможливим поширення галицьких видань на Наддніпрянщині, вводять нас в VI період — київсько-львівський з перевагою Києва. Його межі установлюються, з одного боку, перенесенням «Літ.-наук. вісника» в Київ (кінець 1906 р.),
