Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Костянтин Вільович Москалець
Із цинізмом і олжею теж не все так просто. Десь наприкінці 90-х я був заворожений Кантом, перечитав увесь його восьмитомник і любив мордувати друзів інтерпретаціями таких цікавих речей як «трансцендентальний синтез апперцепції» або «категоричний імператив». Я й досі захоплююся цією стрункою, красивою філософською системою, «витонченою, блідою мешканкою Кеніґсберга», як казав Ніцше, але в той самий час маю деякі застереження. Уявіть ситуацію: Ви стоїте перед будинком, у якому знаходиться Ваш найкращий друг. Раптом прибігає кілер, щоб убити цього Вашого друга, і питає, де він є. Ви можете сказати правду: мій друг — у цьому будинку, а можете вдатися до олжі, сказавши, що Ваш друг півгодини тому поїхав до Мексики. Тоді кілер і собі поїде до Мексики, а Ваш друг залишиться живим. Так от, Кант наполягає на тому, що треба сказати правду. Завжди і за будь-яких обставин. Старий викручувався до смерті, незважаючи на справедливу критику, і так і не погодився, що тут він не мав рації. Бо це означало би, що вже в самому фундаменті його витонченої системи, у «Критиці практичного розуму», чаїться загрозлива тріщина. Позаду нас — іще гарячий, мало досліджений, мало осмислений досвід життя в тоталітарному суспільстві, де отакі дилеми виникали щодня. Викликають до КГБ Михайлину Коцюбинську й кажуть: Ваш друг Стус казав отаке й отаке, робив оте й оте, Ви про це знаєте, підтвердіть, скажіть правду, інакше у Вас будуть неприємності. А вона каже неправду: ні, Стус такого не говорив, не робив, я цього не чула й не бачила. Внаслідок відмови говорити правду, її виганяють з Інституту літератури, цькують усе подальше життя, яке, поміж тим, для мене є вельми й вельми успішним, ба навіть зразковим. Тому я й кажу, що олжа та цинізм теж різними бувають. Просто їх треба використовувати за призначенням. А критерій відповідальності — значно гнучкіший і придатніший, ніж критерій успішності.
Т. Д.: Як примирити й чи можливо взагалі примирити високе й земне? Чи слід просто обирати дорогу й свідомо нести свій хрест?
К. М.: Я вважаю, що якраз земне і є високим. Зоряне небо над головою високе, бо ти сам — на землі, і краса зоряного неба є складовою земного світобачення. Ангели спеціально спускаються на землю, щоби звідси помилуватися красою своєї небесної батьківщини. Звідси огляд кращий. Юна мама, яка годує немовля й тато, який пере пелюшки, — високі в цій суто земній місії. То не є жодний хрест, радше — дар. Просто це не завжди відчуваєш. Якраз тут може допомогти література. Або медитація. Або музика.
Т. Д.: Костянтине, «єдність долі і творчості» обов'язкова завжди? Чи може гріховна, лукава людина писати талановито?
К. М.: Може. Маємо безліч прикладів. Це в тому випадку, коли ми дотримуємося визначеності понять і знаємо, який саме зміст вкладаємо до поняття «гріховності». Скажімо, з погляду християнства гомосексуалізм або навмисне вбивство є тяжкими гріхами. Тоді факт гріховності Оскара Вайльда, Андре Жіда, Юкіо Місіма або Мішеля Фуко, які були гомосексуалістами, не спростовує того факту, що вони залишили нам чудові твори. Той-таки Ернст Юнґер, який багато воював і вбивав, навіть естетизував війну — надзвичайно талановитий автор; у нього, між іншим, чудесні щоденники, вже не кажучи про такий шедевр, як роман «На Мармурових скелях». Творчість безумовно можна ототожнювати з долею (якщо ми виразно уявляємо, що таке «доля»). Письменник, який із тих чи тих причин, інколи найвагоміших, залишає письмо, здається людиною, що зрадила свою віру, не витримавши спокус і випробувань у літературній пустелі. Адже справжню крапку і в творчості, і в долі повинна ставити тільки смерть.
Т. Д.: Чи не основними концептами буття, яким Ви віддали належне, є «автономність особистості», «нікомуненалежність» та «інакшість». «Келія Чайної Троянди» — своєрідний трактат про «нікомуненалежність». Чи не вважаєте Ви, що «нікомуненалежність» — все ж виключно теоретична модель, яку на практиці втілити неможливо?
К. М.: На мою думку, виключно теоретичних моделей у цій царині не існує. Література, як і філософія (а поняття «автономії» належить до засадничих у філософії Канта), є діяльністю. Нікомуненалежності шукає кожний, починаючи з підприємця, який приховує прибутки від податкової, та закінчуючи віруючим, що домагається скасування ідентифікаційного коду, бо той код суперечить його уявленням про автономію. Юнак, котрий намагається уникнути служби в армії та уникає її, даючи хабара відповідному чиновнику, втілює свою нікомуненалежність на практиці, а не теоретично. Фільм «Сам удома» — це фільм про нікомуненалежність. «Келія Чайної Троянди» — не трактат (таким трактатом є радше моя поема «Для троянди», надрукована в другій збірці віршів «Songe du vieil pelerin»), це фіксація набуття досвіду нікомуненалежності, який з'являється внаслідок призупинення ангажованості. Синонімом нікомуненалежності є свобода. Якщо її неможливо втілити на практиці, чого тоді варте життя — і сама практика?
Т. Д.: Наскільки природною є «інакшість»? Що це — обраність, міченість Богом, приреченість, альтернатива?
K. M.: Інакшість — це автентичність. Кожна автентична людина є інакшою. У цьому полягає її обраність, і приреченість бути собою, і все, чого вона хоче й не хоче — усе є її власним. Страждання, радощі, натхнення, хвороба, смерть. Натомість у «людях» уся ця приватна й невідчужувана власність розчиняється, нівелюється, спотворюється. «Люди» — це категорія Гайдеґґера, добре описана ним у «Бутті і часі»; інколи її перекладають як «Хтось».
Т. Д.: «Інакшість» читач витлумачує, зокрема, і як унікальність. Бути таким, як Сейм, як надвечір'я властиво не кожному, назагал люди
