Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей
10. Далі пливла юрба посвячених у священнодійство - чоловіки й жінки різного віку і стану, сяючи свіжою білизною льняного одягу; у жінок під прозорими хустинами ясніли намащені коси, чоловіки мали голови гладко виголені, так що тім'я аж блискотіли. Вони - земні світила великої релігії - калатали мідними, срібними і навіть золотими брязкальцями, видзвонювали ними на різні лади. За ними йшли верховні жерці містерій у тісних шатах з білого льняного полотна, підперезаних на грудях, довгих аж до п'ят; несли вони знаки достоїнства всемогутніх богів. Перший із них тримав лампу(31), яка палахкотіла яскравим світлом, нітрохи не схожу на наші лампи, які горять на вечірніх бенкетах, бо був це золотий човник з отвором посередині, крізь який прорізувався широкий пломінь. Другий жрець, у такому ж одязі, ніс в обох руках два вівтарики, звані «помічниками»; цю назву дала їм запопадлива турботливість високої богині. Третій крокував, тримаючи в руці пальмову віть із золотими листками тонкої роботи, а також кадуцей Меркурія(32), Четвертий показував символ справедливості - вирізьблену ліву руку з витягнутою долонею, бо ліва здавалась більш підхожою для зображення правопорядку, оскільки вона від природи не така міцна й не така метка, як права; він ніс також маленький золотий посуд, схожий на сосок, з якого лив у жертву молоко(33). П'ятий ніс золоту віялку(34), наповнену лавровими гілочками, а ще інший - амфору(35).
11. Трохи перегодя почався похід богів, які зводили рухатися за допомогою людських ніг. Попереду страшний посередник між «небом і підземним світом, з обличчям то похмурим, то ясно-золотистим, високо піднімає свою собачу голову Анубіс(36), у лівій руці тримає кадуцей, правою потрясає зеленою пальмовою віттю. За ним - корова(37) - уособлення плодючості богині, створительки всього сущого. Несучи її на плечах, один із жерців крокував вдоволено і жваво. Другий ніс закриту скриню, яка містила в собі нерозгадані тайни благородної релігії. Ще інший тримав на своєму щасливому лоні всіма шановане зображення верховного божества. Воно не було схоже ні на домашню тварину, ні на птаха, ні на дикого звіра, ні навіть на саму людину, але самобутнім задумом, самою новизною привертало до себе увагу, втілюючи невимовно [ 200] святий зміст високої віри, оповитої глибоким, мовчанням. Зображення це було виконане з осяйного золота й виглядало так: це була невеличка, "майстерно оброблена скринька, з круглим дном, іззовні прикрашена химерними єгипетськими візерунками, її невисока шийка переходила в довжелезний носик, аз другого боку була прикріплена широка ручка, на якій сиділа змія, що згорнулася в клубок, високо висунувши лускату, роздуту й поморщену(38) шию.,
12. І ось нарешті з'являється добродійство, яке обіцяла мені найласкавіша богиня,- настає вирішальна хвилина моєї долі: наближається .жрець, несучи в руках мій порятунок. Точнісінько так, як віщувала мені божественна обіцянка, тримає він у правій руці чудесний систр для богині, а для мене вінок - вінок перемоги, клянусь Геркулесом, цілком заслужений, бо після. багатьох тяжких випробувань, подолавши стільки небезпек, я з ласки наймогутнішої богині щасливо переборов усі перешкоди, які чинила мені лиха доля. Але хоч якою радістю я раптом сповнився, проте не жену чвалом, бо, ясна річ, боявся, щоб несподівана поява чотириногої тварини не порушила спокійного порядку врочистого свята. Через те проходжу спокійною ходою, цілковито так, як людина, повільно, бочком, прямо через натовп, який, звісно за божим велінням, розступився переді мною.
13. А втім, жрець згадав, як міг я переконатися, про нічне видіння, і здивований, що все докладно збігається з дорученням, яке він одержав уночі від богині, одразу ж зупинився і, простягуючи до мене праву руку, підніс до самого рота трояндовий вінок. Я затремтів, а серце мало з грудей не вискочить, та, не подавши виду, жадібно хапаю губами вінок, що наче сміявся вплетеними в нього чарівними трояндами, і пожираю його, прагнучи побачити здійснення обіцянки. І воістину не обмануло мене божественне віщування: умить з мене спадає потворна осляча машкара. Передусім зникає жорстка шерсть, далі груба шкура тоншає, стухає роздутий живіт; копита стають пальцями, передні ноги - руками, що служать людині, коротшає шия, морда і голова заокруглюються, велетенські вуха набувають попереднього вигляду, тверді, як камінь, зуби дрібнішають, стають як у людини, і нарешті хвіст, який був найбільшим моїм соромом, пропадає так, начебто його й не було. Люд оторопів, побожні дивуються такому очевидному проявові могутності - верховного [201] божества, його чудотворній силі, яку можна бачити лише у сновидіннях, і" легкості перетворення. Вони голосно й одностайно, піднімаючи руки до неба, як очевидці неймовірного чуда славлять богиню за таке знамените добродійство. . .
14. А я, остовпілий від подиву, стояв, немов укопаний, . бо не міг отямитись від раптової й великої радості, що переповнювала моє серце. Від хвилювання я не знав, з чого почати, як скористатися новими звуками, якими словами відновити повернену мені людську мову, як висловити всемогутній богині свою вдячність за її ласку. Але жрець, який внаслідок божественного втручання добре знав про всі мої біди від самого початку, хоч і сам був вражений незвичайним чудом, насамперед знаком звелів подати мені льняний одяг, щоб я міг прикрити своє голе тіло. Бо як позбувся я злощасної ослячої оболонки, так і стояв голий, стискаючи стегна, сплетеними руками, природною заслоною, закривав соромливо, як і годиться голому, свою наготу. Тоді хтось із віруючих відразу ж охоче зняв із себе верхню туніку і нею швиденько огорнув мене. Потім жрець з радісним і, клянусь Геркулесом, воістину натхненним виразом обличчя, вражений моєю переміною, так промовив:
15. - Довелось тобі, дорогий Луцію, зазнати безліч різних страждань, переслідували тебе люті негоди і грізні буревії, які насилала на тебе лиха Доля, поки прибув ти нарешті в тиху гавань Спокою, до вівтаря
