Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор невідомий - Народні казки

А коли бідний Івась став на землю, то скляних горів ані зазором не видати. Став бідний під горою та й тяжко заплакав. Тоді подумав Івась про свій цілий вік, пригадав собі щастя, яке мав у панів, котрого не хотів шанувати, а врешті вирішив, що то ніц не поможе. Що зачав, то треба скінчити, і далі пускається в дорогу.

А знаєте, люди добрі, скло слизьке — хоч черевики порядні, та що з того: що вилізе він до половини гори, то знов зісунеться. Нарешті подумав си:

— Треба черевики скинути…

І що ж доброго зробив? Як визувся, то і кроку не ступив. Далі назад взувся і поволі з тяжким трудом видрапався на скляну гору, а там вже вийшов на рівну дорогу, і тоді вже далі своїми черевиками що ступить, то миля, а як скочить, то дві, і так до вечора зайшов до якоїсь хатини. Дивиться, а там світло видко.

Приходить ближче: якесь диво! То такі покої, що тяжко оком зглянути. Приходить ближче та й входить до сіней, дивиться, а там стара якась відьма з тарелями їсти носить. А наш Івась давай приглядатися, що за чудо. І дивиться, а там сидить три панночки, а межи ними його любка також вечеряє! Ах, Господи Боже, і подумайте, люди, як йому тоді на серці було!

І став бідний Івась в куточку та очей не спускає, бо си добре вважає, коли наречена подивиться до порога, то він зараз капелюха підойме та й вона його увидить. І так сталося: Івась підоймив капелюх, вона його зобачила і зараз закликала до себе. А коли стара відьма принесла їсти, то вона Івасеві казала, щоби і він з нею їв. Ну, знаєте, він був голодний, то таки добре замітав. Його ніхто не видів, але стара здогадалася і каже:

— Мені здається, що я ту живу душу чую. Може, ту мій зять прийшов, та не хоче показатися?.. Ну, прошу, зятю, як ти є, то покажися!

Тоді панна йому показала на міги, щоби показався, і він так зробив. Стара його привітала і каже:

— Добре, зятю, прошу, сідай та вечеряй, бо завтра рано я тобі роботу дам, бо я хочу видіти, чи ти вмієш робити…

Полягали вони спати. Рано повставали і стара принесла на снідання горнятко кави і маленьку булочку. Івась поснідав, тоді стара принесла скляну сокиру і каже:

— На, іди там до того ліса, що по лівій руці, щоби той ліс вирубав і в стоси поскладав, і нà тобі кулак пшениці, зараз засій і там зачекай, заки виросте, та й позбирай, щоби було що молоти на коровай.

Бідний Івась зажурився тяжко, бо знав, що він того не зробить, але все одно — послухав наказу і пішов. Приходить до лісу, а він такий, що йому кінця не видко… Прийшов до першого бука та кламснув сокиркою на початок — а сокира на мак розсипалася. Тоді наш Іван тяжко зажурився і каже:

— То вже моя така доля щербата, а більше нічого! Най ся діє воля Божа!

Сідає під буком та й плаче, що перед собою і світа не видить. Аж ту дивиться — приносить його наречена йому їсти і каже:

— А ти що ту робиш, Івасю? Та ти ще і не зачинав нічого робити! Таже скоро мама прилетить оглядати, чи ти добре поробив, а ти навіть не зачинав! Як же тепер з тим буде?

Івась каже:

— Роби, що хочеш, я того не розумію, що твоя мама каже робити…

А його наречена притиснула до свого серденька та й каже:

— Не журися, якось тото буде! Сідай та обідай, не бійся, я то все впорядкую.

А нашому Івасеві аж серце калатнуло з радости, і сідає та й обідає, бо знає, що вона вже з тим дасть раду. Пообідав, та й вона йому каже:

— Лягай, Івасю, поклади мені голову на коліна, я тебе приголублю.

І зачала в голові шукати, і наш Івась заснув, бо, сказати, був дуже змучений. Тільки-но він заснув, то зараз — бий її Божа сила — далася панна на штуку, поскликала чортів, а тоті раз-два з тим дали раду. Пробуджується, дивиться, а там стілько стосів, що тяжко оком зглянути, а всі в порядку такім, що йому найменше треба два роки тото робити, щоби так поскладав до такого порядку. Тоді подумав наш Івась:

— Ото, яку то чорти мають силу! А бодай їм зогнила!

Дивиться — а там такі стирти пшениці, що тяжко оком зглянути!

— О Господи, чи я сплю та мені сниться, чи то таки правда?

Але наречена каже:

— А видиш, ти сниш, а я працюю за тебе, щоби ти не повстидався перед старою моєю мамою. Слухай, Івасю, я іду додому, а тут незадовго мама прийде обглядати. Пам’ятай, що би-сь знав, як з нею рихтуватися. Виріжи си доброго грабчука і, коли вона прийде та й скаже: «А як ти ту, зятю, спорядив? Най-но я подивлюся, чи ти вартий бути моїм зятем». А ти вже ломаку нарихтуєш і скажеш: «Прошу!» Та й зараз намотаєш косу на руки, а ломаков так лупи, що сили будеш мати, а все питай: «А так добре, чи ні?» І так будеш бити, поки не скаже так, як має бути.

Так Івась і зробив, тілько й роботи має, що вишукати доброго грабчука, і далі жде на стару відьму. Аж ту пополудню летить вона, як шалена. Прилітає і давай чіпатися нашого Івася:

— А що, зятю, спочиваєш? Ходи, най перегляну, чи ти добре справився.

А наш Іван по наказі все зробив, як ухопить та як зачне бити, аж відьмі навкучилося. Тоді каже:

— Зробив, зробив досконало, ходи домів і не вповідай нікому, що я стоси рахувала, бо я з того дуже рада, що такого зятя достала.

— Та нащо би я вповідав, таж то ваша власть!

— Ну, я іду, а ти незабаром приходи.

І полетіла до своєї хати, а Іван ззаду іде та й си гадає:

— Ото, який то в чортів закон, що їх так треба дуже бити!

Приходить він до хати, а стара, якби не бита, порається коло вечері і зараз запросила зятя сідати та й щоби ішов на вечерю. Саджає за стіл і каже:

— Сідай та вечеряй, бо завтра треба рано встати та щось робити, бо то на весілля треба добре зладитися, бо ми з великої фамілії, то треба всіх