Красним письменством серце своє не лінуйся живити
Й мовами насамперед оволодіти двома.
Як тут іще раз не згадати адресаток Горацієвих од — Лідій, Тіндарід, Лалаг, Левконой, що навіть семантикою та мелодикою своїх імен (скажімо, Левконоя — світлий розум) переносять нас у витончений світ еллінської культури?.. Овідій торкався тих самих струн, але їхній стрій неповторний особливо тонким дотепом, особливо грайливим і ніжним чуттям. Біда лишень, що не до жартів і дотепів, не до грайливості було на той час «першому серед громадян» — Августові.
Та хоч яка грайлива Овідієва любовна поезія, знайдемо й тут чимало проникливих сентенцій, що засвідчують ґрунтовну, передусім, риторичну освіту поета, глибоке знання літературної традиції, зокрема, елліністичної епіграми й комедії III ст. до н. е., його гострий, допитливий розум. Скажімо, щодо ваги поезії, мистецтва загалом у «шліфуванні» й пом’якшенні первісно жорстких, чи й жорстоких, звичаїв («М.», І, 12; III, 540, 545), щодо війни й миру: «Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини» («М.», III, 502). Коли мова про обличчя, то доречно згадати про особливе зацікавлення поета психологією. Не раз оцінимо його вміння вловити у виразі обличчя глибинні порухи душі, його спостереження, що стосуються й акторської гри (коханець — актор): «Вираз обличчя й слова мусять у парі іти» («М.», II, 312), подивуємось із ним, наскільки по-різному кожна людина реагує на ту саму небезпеку: «Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі: / Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх. / Хоч і на всіх він один — неоднаково кожна боїться…» («М.», І, 119–121). Подекуди афористично звучать цілі пасажі, скажімо, про гармонію тіла й душі: «Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї — / Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума. / Врода — минуще добро: з перебігом літ убуває, / Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси» («М.», II, 111–114). Чи про той-таки перебіг часу: «Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути, / Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття. / Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою, / Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро» («М.», III, 63–66). Втім, читач сам зауважить ті карбовані латиною, мовби курсивом виписані, сентенції. Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові — багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій, дарма що технічно оснащеній, добі: «Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!» («Л.», III, 8, 45–46).
* * *
Овідій не раз наголошував: його любовна поезія — це щось одне, а життя — щось інше: «Вір мені, вірші мої і життя моє — різні то речі: / Муза моя — до забав, я — до чесноти горнусь» («С.», II, 353–354), — пробує переконати Августа журливий вигнанець. А й справді, хай би як вільно снувався поетові його вірш, але такий обсяг поезії різних жанрів не міг вийти з-під квапливого стилоса. Не так уже багато часу лишалося співцеві ніжних любощів на власні любощі й забави. Писання «Метаморфоз» чи «Фастів» вимагало попереднього опрацювання величезної довідкової літератури; недарма вигнанець нарікає на відсутність у чужому краї книг, без яких не уявляв свого життя в Римі. І все-таки Овідій — передусім співець любові. Багатоголосим відлунням озвались ті пісні у європейській літературі всіх часів, зокрема, в добу Середньовіччя. Згадаймо хоча б видатного французького мислителя і письменника П’єра Абеляра, його листування з улюбленою Елоїзою: обоє у своїх листах цитують рядки з любовної поезії Овідія. Згадаймо й веселунів-ваґантів, чиї пісні рясніють ремінісценціями з творів Овідія…
Поет і сьогодні вділяє нам своєї радості, якою повнилось його римське п’ятдесятиліття, своєї теплої, з іскринками тонкого дотепу, інтелектуальної усмішки, якої так бракує нам у добу нинішню, споживацьку, де ще так багато холодного цинізму і так мало щирого, людського.
Любовні елегії
Книга перша
1
{1}
Зброю і грізні бої мав я славити віршем поважним{2}
Так, щоб і зміст його, й лад рівно, погоджено йшли.
З першим — другий рівняв рядок, та тут, засміявшись,
Кажуть, украв Купідон другого вірша стопу.
«Хто ж то, пустуне, тобі втручатись у пісню дозволив?
Я — Пієридів співець, я — не з твоєї юрми!
Що, якби меч — Венера взяла, а Мінерва русява —
Факел, і стали отак: з факелом — ця, та — з мечем?
Хто у лісистих ярах визнаватиме владу Церери,
[10] А на врожайних полях — діви, що з сагайдаком{3}?
Хто б то списа метати учив кучеристого Феба?
Хто б аонійську до рук Марсові ліру давав?
Мало ще влади тобі? Володіння тісні твої, хлопче?
Братись за діло чуже — не марнославство хіба?
Може, посів ти весь світ — Гелікон і Темпейську долину{4}?
Може, й над лірою вже влади не матиме Феб?
Тільки-но з першим рядком нова проснувалася пісня, —
З другим — слабнув мій дух через того пустуна.
А на легкому ладу — про що тут почати?.. Ні хлопця
[20] Поряд немає, ані — кралі з волоссям витким».
Так нарікав я, а він, умить сагайдак свій відкривши,
З нього мені на біду гострені стріли добув.
Лук на коліні зігнув, напнув тятиву що мав
