Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор невідомий - Народні казки

– Ґаздинько, може би, я у вас переночував?

— Та чо ні? В мене люди ночують.

Вона йому постелила у другій кімнаті. Він ту більшу сумку положив на лавці, а з тою малою пішов спати.

А вона дивиться, лежить на лавці сумка. Хоть у ній і нема нічого, але, може, вона якась важна, може, чародійна. І ту сумку взяла та й сховала.

Він рано встав, до сумки — сумки немає.

– Ґаздинько, я тут сумку положив. Де моя сумка?

— Яка сумка? Ти що?

— Ну та як? Я тут поклав її.

— Та де? Ніякої сумки тут не було. Та я тебе прийняла як людину, а ти ще мене злодієм робиш? Як викличу поліцію, то ти зараз…

А він стукнув по тій своїй сумці, і вискочило відтам два хлопці.

— Ану, — каже, — дайте їй з двадцять п’ять гарячих.

Ех, як стали бабу лупити! Баба вертиться, як той хробак. А вони б’ють. Він їй говорить:

— Столик віддай!

— Я не маю столика!

Далі б’ють.

— Ну вже, вже віддам, лиш не бийте мене.

Віддала той столик.

— Ступку віддай!

— Та я не брала ступки, то… то…

— Віддай ступку!

А ті не перестають бити, далі б’ють. І вибили добре бабу, і вона віддала й ступку. І ту сумку віддала. Її вже так збили, що вона ледве дихала.

Приходить він додому, а брати питають:

— Ну, яку ти там штуку маєш? Що ти навчився?

А він поставив столик та й питає:

— Твій столик тото?

А той дивиться, дивиться.

— Та такий цей столик, як мій був.

— Ну-ну, попробуй. То твій.

Постукав він по столику і сказав:

— Столику, розкрийся!

Столик розкрився. Уже все є їсти й пити. О-о-о, всі втішилися.

— Ну-ну, а тота ступа твоя?

— Та подібна, як тота була.

— Попробуй.

Він постукав по ступці, і почали випадати гроші. Та й вже вони мають усе, що треба. А той їм каже:

— Ну, маєте вже все. Я вже відвоював тобі столик, а тобі ступку. Ви живіть тут, а я собі йду далі.

І не признається він їм, що має такі сумки. Каже:

— Я йду, може, ще щось здобуду.

І поклонився їм та й пішов. Та й іде він, та й іде. І приходить у місто, таке, як Львів або Київ. Зайшов у ресторан, сказав дати собі пити і їсти. А напроти того ресторану великий дім. Він питає:

— А чий тото дім такий прекрасний? Я виджу, що гейби там ніхто не мешкає.

— Так, — кажуть, — один пан збудував той дім, але в нім ніхто не може мешкати.

— А чому?

— Бо там, — кажуть, — якась нечиста сила є, скоро зробиться ніч, як там починаються крики, свисти, музика. І ніхто там не може висидіти.

— А далеко властитель того дому проживає?

— Та ні, недалеко.

— Ану коби ви його закликали, я би з ним поговорив.

Закликали того пана.

— Та що дасте, як я вам той дім очищу?

— Що? Зробим так — наполовину. Половина дому мені, а половина тобі.

— Добре, ви запровадьте мене туди.

Той запровадив його у помешкання, він двері закрив, ляг собі на диван та й лежить. Коли чує такий рух, свист, музику, крик, скакання. І щораз ближче до нього підходить.

— Ану вставай, будемо танцювати.

— Я не вмію танцювати.

— Ми тебе научимо. Вставай.

— Я не хочу.

Вони його стали стягувати. А він тоді сумку наставив.

— Ану до торби!

І тоті всі чорти скочили в торбу. Один за другим скачуть і скачуть. А один був кривий, той скочив послідній. Та й не в торбу скочив, а в бік та в двері. Та й утік, не попав у торбу. А ті всі попали. Він тоді торбу затягнув, зав’язав і до тої другої сумки сказав:

— Ану молотіть ту сумку!

Ох як вискочили тоті два з сумки, як зачали тоту торбу молотити. Чорти в торбі вертяться, скачуть, пищать. А ті не питаються, б’ють! Так б’ють, що чорти в сумці затихли, вже не рухалися. Він тоді виніс то в сумці надвір, висипав ті кості, ляг та й далі спить.

Зробився день, пан думає, що той уже не жиє. А він собі здоровий лежить. Приходить пан, подивився, а він лежить собі.

— Ну, як спалося?

— Добре спалося.

А пан не вірить.

— Добре. Як ви мені не вірите, то переночуймо разом.

Пішли вони обидва в той дім на ніч, полягали спати. І спокійнісінько було. Ні шуму, ні крику жодного — нічого.

— Ну що? — питає ранком хлопець пана.

— Та нічого, яка згода в нас була, так і зробимо. Я свого слова не касую, половина дому моя, а половина ваша.

А він говорить:

— Знаєте, що? Наразі мені будинку не треба, ви жийте собі на здоров’я самі, а як мені колись буде треба, то я прийду. Я думаю, що ми не будемо з вами сваритися?

— Нє.

І він забрався, пішов далі. І зайшов у якесь столичне місто. Там якийсь король мешкав. У того короля була хвора донька. Хворіла вона, і де які лікарі були, всі приходили, і ніхто не знав ліку. Не могли її вилікувати. До того дійшло, що вона вже вмирає.

Він зайшов до того міста, пішов у їдальню, їсть і питається:

— Як тут у вас, що чувати?

А йому кажуть:

— У нашого короля донька хвора. І нема їй ліку, ніхто не може вилікувати. Багато лікарів було, і ніхто не може дати їй раду.

— Ану заведіть мене до неї.

Завели вони його до короля.

— Оцей чоловік береться лікувати вашу доньку.

Король каже:

— Добре. Як ти вилікуєш мою доньку, я готовий тобі половину мого маєтку дати. А не вилікуєш, то біда тобі буде.

— Добре, заведіть мене до неї.

Вони його там завели, він дивиться, дівчина лежить і коли-не-коли трошки дихне. Він каже:

— Щоб сюди ніхто не заходив, доки я не закличу. Щоби не перешкоджали її лікувати.

І сидить він там коло неї, дивиться. Нараз приходить Смерть. Прийшла до ліжка і каже до королівської доньки:

— Я прийшла по душу твою.

А він розкрив свою сумку.

— Ану до торби!

І Смерть шусть до торби, а він затягнув торбу шнурком, і все. І вже сидить, не відходить звідтам, доки вона не буде здорова.

Він собі спокійнісінько там жиє, вони його годують. Виспиться, файно попоїсть — все добре. А царівна стала помаленьку-помаленьку ходити, приходити до себе. Вже сидить собі в ліжку, зачала говорити, їсти. І