Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор невідомий - Народні казки
Промовила і з тим пішла.
Про Матір БожУ
Ішла Матір Божа селом, і застала її ніч. Ходила проситися на ніч, і ніхто не приймав її. Пішла проситися до коваля. А в коваля було дітей багато.
— Не приймаємо, — сказав коваль.
А одна дочка в коваля була без ручок і без очей, вона сказала:
— Мати Божа, я йду з Вами.
І пішла дівочка з Матінкою Божою. Далеко йшли вони і зайшли у Вифлеєм, у стайню, де вівці ночували. Прийшла туди Мати Божа і вродила Немовля. І попросила дівочку:
— Дівчатко, подай мені Дитятко.
Дівочка сказала:
— Не подам, не подам, бо ручок не маю і світка не видаю.
Та й Божа Матір дала їй очі й руки, і дівочка подала Немовля Божій Матері і радісно сплескала в долоні.
Вона дуже радувалася, прийшла додому і каже:
— Ненечко, ненечко, дав мені Пан Бог ручки! А то — Божа Мати, що в нас на ніч просилася.
Батько каже:
— Коби б я то знав, що то Божа Мати, я би Її поклав у сріблі, у златі. Я би був Її поклав на сріберній постелі, а сам би зостався на синім камені.
Горілка
П’ють люди горілку й не знають, відкіль вона взялася й чого її саме горілкою називають. Гадаєте, то ти людських рук справа? Зовсім ні. Нечистий вигадав.
А діялося це за дуже й дуже давніх часів. Люди тоді жили тихенько, не знаючи, що то воно таке — горілка. Не лаялися між собою, бійок не знали, в церквах молилися, про корчму й гадки не мали. І дуже це не подобалося нечистому.
Почав він думати й гадати, як межи людьми розбрат посіяти.
«Зачекайте, — думає чорт, — я вам таке питво зварю з нехворощу, що хто вип’є, той і глузд втратить, і робитиме всіляку шкоду, мене потішатиме».
Назбирав чорт нехворощу, розклав таке багаття, що й небо закрилося, та й почав варити питво.
Чує Бог, дим на небо валить. Кличе святих:
— Що то на землі робиться, дим такий?
— Не знаємо, — відповідають святі, — так закадило, хоч з неба тікай.
— А ходи, Петре, на землю, та подивися, який то дурень таке багаття розклав, що і в нас у носі закрутило.
Пішов Петро на землю, невдовзі й на багаття набрів. Баче, чорт біля нього порається.
— Навіщо ти таке багаття розпалив? — запитує його Петро.
— А це людям питво варю. Нехай п’ють, менше будуть воду сьорбати.
— Чи ж добре твоє питво?
— Покуштуй, — відповідає нечистий.
Як сьорбнув Петро того питва, то так на місці й упав. Знано, непитущий.
Зиркнув на нього чорт та й далі справу робить. Незабаром і люди до нього пішли вервечкою — відбою немає.
А на небі дим усе густіший, вже й очі почав виїдати святим та Господу Богу.
Ото Господь і каже:
— Ходи, Павле, й ти на землю. Та гони Петра в шию, він там вештається, а багаття до цього часу не загасив.
Приходить Павло до нечистого.
— А чого це святий Петро на сирій землі лежить?
— Натомився, то ліг трохи спочити, — відповідає чорт.
— А ти що робиш?
— Варю людям питво.
– І що то воно за питво?
— Скуштуй і знатимеш.
Як скуштував святий Павло, то тільки два кроки й зробив.
Нема й нема святих. А на небі вже діватися нема куди від ядучого диму.
Каже тоді Бог святому Юрію:
— Ходи, козаче, та дай обом доброго прочухана. Як за сім земель пішли. І скажи, щоб чортяка, що багаття запалив, негайно його загасив. Бо вже як я спущуся на землю, то нехай начувається, патли обірву.
Святий Юрій розлютувався, схопив списа та шаблюку й вмить опинився біля нечистого.
— А що це ти, негіднику, робиш? Чи ж то забув, як із неба тебе вниз п’ятками гнали? Чи, може, хочеш, щоб я тобі нагадав? Хочеш навіки землю і небо ядучим димом просмердіти?!
Коли це зирк — а на землі святі Павло й Петро лежать та блаженно у сні посміхаються.
— А ви чого розляглися, Божий наказ забули? Вставайте, трясця вашій матері!
Схопився Павло, а за ним і Петро, очі продерли й не відають, що з ними трапилося. Геть памороки відібрало. А тут ще у Петра, що біля самого багаття спав, жупан загорівся. Зиркнув святий на обгорілі поли, сплеснув у долоні й каже:
— Будь ти, гаспидське пиття, горілкою.
Тут Юрій розпитав Петра та Павла, як отаке трапилося. А як почув, що чорт і святих споїв, схопив його за патли і нумо дубасити. Аж щетина з нечистого посипалася.
Загасили святі багаття та й подалися на небо. А нечистий довго лежав та кректів, а як трохи оклигав, то поповз до себе у запічок. Ось так обійшлася йому лиха вигадка. Недешево вона обійшлася і людям. Довго вони міркували, як з нехворощу зварити горілку, а не зуміли. А з хліба святого таки вийшло у них гаспидське питво. Як зварили, то їм і нечистого для біди вже не треба. Вип’ють чарку-другу, та й пішло-поїхало. Де лайка, а де й бійка, ні честі тобі, ні поваги, ні святого слова.
Церкву обійдуть, а в корчму зайдуть.
Врятований грішник
У давнину ходили по землі і несли людям Боже слово три святителі — Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст. А церков тоді ще не було, то носили вони на плечах свою церковку. Де поставлять її, — там і кажуть Боже слово. Якось ішли вони через болото, то так важко було переносити ту церковку, що ледь здолали болото.
Довідався про те один чоловік та й взявся зробити місток. Скільки він там його робив, тепер ніхто не знає. Тільки незабаром по тому й помер. І потрапив за великі гріхи до пекла.
Через кілька років поверталися святителі знову тією дорогою. Коли дивляться — там, де було болото, гарненький місточок. Ото святителі поставили на ньому свою церковку та й вирішили помолитися за чоловіка, який зробив таку гарну справу. Як тільки скінчили молитву, прилітає до них ангел з обпаленими крильми.
Запитує його Іоан Златоуст:
— Де це ти так обпікся, ангеле Божий?
— В пеклі. Бо та душа,
