Українська література 17 століття - Автор невідомий

З думським царем війна русі. Подібне до сього і Павса-ній 48 про сарматів каже. Теж знаходиться і в літописах дунських і шведських — і в Яна Магнуса Готуса, і у Граматика, і у Войцеха Кранеуса: що Ерік, воєвода короля дун-ського (котрий по тому був королем шведським) 49, війну мав із слов’янами і розбив їх на морі, де й Струмийка, князя їхнього, убив. Сей Ерік був у час різдва Христового.

Енети іллірійські македонян подолали. Ті ж енети, чи слов’яни, які в Іллірику осіли, коли умножилися, тоді Істрію Б0, Далмацію 5І, Мізію 52, по обидва боки Дунаю, племенем своїм наповнили, і одні іллірійцями, другі істрами, треті далматами нареклися, тобто тих сторон іменами, і, розпросторюючись, аж до Македонії й Албанії прийшли.

Македоняни Ф і л і п п а 54 в заставу слов’ я-нам дали. А що слов’яни силу мали над македонянами, то ті давали дані їм, а Філіпп, отець Александра, .ще дитиною бувши, даний їм був у заставу, де й мови їхньої навик, та й по тому чтив їх.

Також і Александр Великий, Македонський, чтив їх. По тому ж і грамоту свободну на держання землі північної дав їм, яка й донині у літописців чесних трапляється, таке в собі маючи:

Грамота Александра Македонського. «Ми, Александр, Йовіша 55, найвищого бога, син, на землі ж Філіппа, царя македонського наступник, господар і цар усієї піднебесної, од сходу до заходу, од півдня аж до півночі, переможець мідійських і перських, вавілонських і грецьких царств50 тощо, вам, великому і хороброму енетинського, тобто слов’янського, роду людям, благодать і мир і приязнь од нас і од наших намісників і по нас майбутніх володарів і господарів землі даруємо, бо ви нам завжди приклонні бисте, вірні і в слові тверді, у війнах доблесні і хоробрі і незрадливі. І за се даємо вам на вічні часи, з роду в рід, у державу всі сторони од північного океанського льодовитого моря, і хай ніхто, крім вашого роду, не дерзне в сих сторонах селитися. А якби знайшовся там хто-небудь іншого роду й іншої мови, то нехай буде вам раб, і нащадки його нехай будуть вам раби вовіки. Дано сю грамоту з Александрії 57-города, спорудження нашого, над рікою Нілом, за зволенням великих наших богів Йовіша і Марса 58, і Дія, і Арея 59, і Мі-нерви 60».

Ті ж енети, тобто слов’яни, які в Іллірику жили, по тому часті й подовгу з римлянами війни мали, як про те грецькі й римські літописці просторо пишуть, найбільше ж Апіній Александрієць 61, аж поки не були подолані й вигнані. Тоді-бо і царя їхнього Генозія римляни взяли і в Рим із переможними знаменнями повели, а їхні сторони самі посіли і насилля їм творили.

Слов’яни по Руській землі розійшлися іп о-різному нареклися. Од сього часу наш руський літописець Нестор62, чернець печерський, про слов’янське в Русь пришестя починає, кажучи:

Коли волохи, тобто римляни, найшли на слов’ян і стали насилувати їх, тоді слов’яни, знявшись із подуиайської сторони, пішли на північ, тобто в Сарматію, до своїх, де нині Руська земля є. Розходячись, прозивалися іменами різними, од того, де і на якому місці осідали. Одні осіли на річці Мораві і нареклися морави 63, інші нареклися чехи 64, ще інші — хорвати білі65; ті ж, що по Віслі-ріці осіли, нареклися ляхи , по тому поляни 67, інші — лутичі68 і мазовшани 69; ті, що осіли по Дніпру, де нині є Київ, нареклися поляни 70; інші — деревляни 71, бо осіли в лісах; ті, що осіли між Прип’яттю 72 і Двіною73, нареклися дреговичі74; інші, на Полоті 75-ріці, яка тече у Двіну, нареклися полочани 76; ті, що осіли по Десні, по Сейму 77 і Пслу , нареклися сівери 79; а ті, що коло озера Ільмер , нареклися слов’яни, своїм власним іменем. Сі по тому спорудили город великий Новгород 81, і був у них старійшина, хтось іменем Гостомисл 82, що про нього буде нижче.

Отак в Сарматії, в Європії, розійшовся народ слов’янський. І одтоді аж донині недвижимо пробуває.

Коли ж укріпилися, то знову через Дунай перейшли і впродовж многих літ царству Римському, а по тому і Грецькому пакості творили. Так Таціт 83 і Прокопій Кесарієць пишуть.

Руси Рим узяли. Длугош 85, наш літописець, пише, що в рік 476-й, у дні першого Леона 8Й, прийшов Одонацер, князь роксоланський, тобто слов’янський, на Рим, і взяв його, і держав його 14-ть літ, аж поки од готів не був переможений і не втік до Равенни 8' і там убитий не був. Останки ж отих роксолан повернулися до готів і осіли там, де нині Поморська земля 88 є, і там город великий Ругію 89 спорудили.

Знову слов’яни первісні свої держави п о с і л и . А інші слов’яни, день одо дня кріпнучи, безперестанно Грецькому царству і Грецькій державі пакості творили (як Таціт і Прокопій Кесарієць, літописець Юстініанів, пишуть), почавши од року 548-го і далі, аж поки в рік [... *] коли зі своїм хоробрим воєводою Хрунном в кінець не поразили греків, воєвод їхніх перебивши, і не поосідали первісні свої держави. Тоді й мову слов’янську, по їхньому одході трохи ушкоджену, поправили. Там же й донині вони живуть, називаючись слов’янами, болгарами, сербами, далматами та іншими іменами.

Кажуть ще, що сі слов’яни, змішавшись із тевтонами 90, німцями, нареклися вандалами 91 чи то од річки Вандалу, тобто Вісли (яка в ті часи так звалася), чи то од вождя свого хороброго Вандала, і множество зла західній стороні сотворили, а по сьому Африку посіли, де од року 429-го аж до року 438-го царювали, поки Велізарій, Юстініанів воєвода, Гілі-мера 92, царя їхнього, перемігши, не взяв і не привів у Цари-град, а по сьому тих вандалів у Африці не викоренив.

Навів би я тут і більше свідків, які про наш слов’янський народ поминають, та гадаю, що віру ймучому і сих годі.

Було ж бо й іншого множество нам’яті достойного з нашим слов’янським народом, про що й не відаємо. Бо, як вище казав