Метаморфози - Публій Овідій Назон

677 Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,

678 Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.

679 Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні

680 Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.

681 Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола[13],

682 Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.

683 Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.

684 Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.

685 Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,

686 Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.

687 «Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну

688 Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,

689 Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?

690 Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,

691 Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті,

692 В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;

693 В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону

694 Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь

695 Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.

696 Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.

697 І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину

698 В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —

699 Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.

700 Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,

701 Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

702 Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею

703 Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом

704 Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.

705 Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне

706 Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху

707 Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.

708 Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.

709 Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,

710 Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

711 Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,

712 Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.

713 Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.

714 Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:

715 Поки русявого заросту їх підборідки не знали,

716 Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд.

717 Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям,

718 Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях.

719 Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,

720 Через незвідане море з мінійцями разом пустились

721 Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

Книга сьома

1 Море судном пагасейським уже борознили мінійці.

2 Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній

3 Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона

4 Птиць — півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.

5 Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,

6 Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.

7 До владаря приступили відразу по Фріксове руно,

8 Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.

9 В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.

10 Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити

11 Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, —

12 Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді

13 Дивно, якби це не був саме той, що керує любов'ю.

14 Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.

15 (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув

16 Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?

17 Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,

18 О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?

19 Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,

20 Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,

21 Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,

22 Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?

23 Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,

24 Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх

25 Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.

26 Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,

27 Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив

28 Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.

29 Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,

30 Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,

31 Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.

32 Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —

33 Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо.

34 Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням

35 Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,

36 Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?

37 Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —

38 Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство,

39 Щоб заблукалий чужак,