Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
— А що, отче, з вами сталося?
— Та не питай. Мій наймит такий музика, що як заграє, то не лише люди — вівці танцюють.
І розповів про все.
— Переночуйте в мене, — каже дяк, — а вранці підемо туди обидва. Рад би я на таке подивитися.
Переночував ксьондз у дяка, а вранці удвох пішли на полонину. Дивляться — Іван собі пасе овець, поспівує.
— Сховаймося, отче, в кущі, — каже дяк.
— Е ні. Я вже вчора був у кущах, то ви бачили, яким я до вас прийшов. Шукаймо десь поляну, бо доведеться нам танцювати.
Знайшли рівне місце, посідали там і чекають. Нарешті наймит заграв. Вівці усі — в танець, і піп з дяком так ріжуть, що аж порох знявся. Дяк ще музику першу підхвалював, а далі вже й говорити перестав. Танцювали, поки не стемніло. Лише коли Іван почав овець в кошару заганяти, змогли припочити. Але треба йти додому. А так темно, що за крок нічого не видно. Довго блукали, доки дісталися до якогось незнайомого села. А коли вже потрапили додому, ксьондз був такий змучений, що зарікся ходити на полонину.
Від ксьондза ні чутки, ні платні, і Йван думає: «Доки я маю пасти ксьондзові вівці та й за що? Він сюди не приходить, їсти ніхто не виносите, ні вивозить». Покинув овець, та йде додому.
Лише прийшов до села, а на нього чекають — пора до війська йти.
Служив скільки не служив, а пройшов рекрутську школу, вже рахується старшим солдатом. А цар тоді по черзі викликав солдатів у столицю колисати стару царицю. Було їй уже сто п’ятдесят літ, і спала вона в колисці. А був такий царський наказ: якщо цариця заплаче, солдатові голова з плечей. А що цариця була дуже плаксива, то багато солдатів цар відправив на той світ.
Прийшла Іванова черга колисати царицю. А він ніколи не розлучався з тією сопілкою, що йому дідуньо подарував.
Лише став він на пост — цариця кривить губи, хоче плакати. Витяг він свою сопілку і заграв. Як затанцювала цариця — аж колиска скрипить. Грав доти, доки стара не натанцювалася так, що спала цілу добу. Вже й зміняти його прийшли, а вона спала.
Але коли прокинулася цариця, почала вимагати, щоб прислали вчорашнього солдата. Дають їй їсти, пити, колишуть, а вона кричить, що хоче вчорашнього бачити.
Прикликав цар Івана і питає:
— Що ти моїй матері таке дав? Вона спала добу, а сьогодні не хоче ні пити, ні їсти, лише тебе хоче бачити.
— Нічого їй не давав, колисав та на сопілці грав, — від повідає Іван.
Каже цар:
— Ти вмієш добре колисати, то послужи, поки вона буде жити, а за це дам тобі півдержави.
Згодився Іван. Як почав старій пригравати, стара так станцювалася, що прожила місяць і вмерла.
Поховали стару, і цар дав Іванові півдержави. Іде він до свого батька, і дорогою його захопила ніч. Побачив попереду вогник. Під’їхав ближче — хата якась.
Зрадів Іван і хоче попроситися на ніч. Зайшов, а в хаті лише молода жінка сидить і два великі пси до лави припнуті.
Проситься Іван на ніч, а жінка й каже:
— Ночуй, але боюся, що й тебе припну, як цих псів.
Несе вона ланцюг, а Йван як вийняв сопілку, як заграв, то так танцювала жінка, що хата й земля навколо дрижали. Коли натанцювалась до того, що впала й не ворушилась, почав Іван вечеряти.
— Припнеш мене, — відповідає Іван, — але наперед я хочу повечеряти. — Виймає паляницю, а жінка як подивилася на той хліб, то й скрикнула:
— Ти дістав цю паляницю за те, що вбив мого брата!
Виймає він пістоля і каже:
— Вбив я твого брата і зараз тебе, відьмо, уб’ю!
— Не вбивай мене. Я поспускаю цих двох псів, то брати твої, — заблагала відьма.
Познімала вона з них ланцюги, і стали вони людьми. Підбігли до Івана, обнімають, цілують.
Розповіли брати, як відьма пустила їх переночувати, прип’яла і поробила псами, і не хоче Іван живою відьму на світі лишати. Хоче її вбити. А вона побачила, що кулі в Івана немає, та й сміється:
— Не вб’єш, бо не маєш чим.
— Моя куля — оцей хліб, — каже Іван. — Заряджу ним пістоля — і смерть тобі!
Знову проситься відьма, та Йван і слухати не хоче.
— Досить, що вже стільки літ брати мої мучилися!
Зарядив пістоля, вистрілив, — і з відьми лише дьоготь зробився.
Прийшли всі три брати додому. Тато і мати вже старенькі, що ледве-ледве впізнали їх. Зрадів батько:
— Довго блукали ви по світу, сини мої дорогі, а я на старість мусив милостині просити.
Каже Іван:
— Тату, я також бідував, а тепер забираю всіх, бо маю пів царського маєтку, і будемо в добрі-гаразді жити.
Петро Млинар
Був собі сирота Петро Млинар. Жив він у селі. І почався великий голод. Думає він: «Що я маю робити? Треба покидати своє село». І покинув своє село. Іде він, іде, перейшов пару сіл. І нема для нього ніякої роботи, ніхто його не бере.
Іде він через ліс. І зловили його розбійники.
— Хто ти такий? І куди ти йдеш?
– Іду в другий край.
— Чого?
— У нашім краї голод, і я не годен прожити.
Припровадили його розбійники до свого ватажка, кажуть:
— Ми його зустріли в лісі. Він хоче переходити через границю.
Ватажок каже:
— Я тебе нікуди не пускаю. В мене будеш робити. Я тебе буду годувати і платити буду.
Перебув він там, у тих розбійників, п’ять літ. Він уже коло того ватажка виріс великий, зробився зовсім дорослий. І думає про те, що він своє село покинув, і захотів він уже женитися. Та й усе ходить задуманий, ватажко до нього каже так:
— Що ти думаєш? Я даю тобі їсти, плачó тобі гроші. Чого ж ти журишся?
А він каже:
— Я хочу бути вільний. Мені вже треба женитися, завести сім’ю.
Ватажок подумав та й каже:
— Добре. Треба тебе випустити. Я тебе пускаю, але щоб ти не казав нікому, де ти був.
Дав йому ватажко досить грошей. Він вернувся в свій край. Побудував млин, хату зробив собі, і став він за мельника, молов людям збіжжя.
І так молов він десять літ. Вже оженився, був жонатий, мав сина на ім’я Михась. І знов настав голод. І люди перестали нести до млина молоти, бо вже нема що.