Я б не просив ні тебе, Андромахо, нізащо у світі,
[520] Ані, Текмессо, тебе бути за любку мені.
Не привели б ви діток на світ — то я б і не вірив,
Що пригорталися ви — кожна до мужа свого.
Та чи шепнула колись Аянтові скорбна Текмесса:
«Світе мій!», а чи якесь інше ласкаве слівце?
Хто б, однак, боронив для малого — з великого брати
Вельми поважні зразки і називати вождів?
Вождь цьому — сотню під руку дає, тому — відділ кінноти,
Іншому — про військові дбати клейноди велить.
Так ви оцінюйте й нас: визначайте кожному місце,
[530] Хто на що здатен, і там — хай свою службу несе.
Хто з багачів — дари хай дає; правознавець — поради;
Хто говорити мастак — хай ваші справи веде.
Ми, хто складає пісні, — пісенні несімо дарунки,
Ми — особливий загін: наше заняття — любов.
Лиш закохалися ми — і любки славимо вроду.
Кінтії хто б то, скажи, чи Немесіди не знав?
Хто Лікоріда така — від заходу знане й до сходу;
Хто ж то Корінна моя — відати всяк би хотів.
Ще ж, служителі Муз, від лукавства такі ми далекі!
[540] Враз із мистецтвом своїм кращим стає і митець:
Ні самолюбства у нас, ані — жаги набування,
Любі нам ложе і тінь, форум — то геть не для нас!
Вічно закохані ми, і то так, що готові щоразу,
Тільки-но спалахнемо, перегоріти до тла.
Що від природи — пом’якшує те ще й мирна наука,
Наше заняття й життя злагідно, в ногу ідуть.
Будьте прихильні, дівчата, жінки, до співців аонійських,
Бо ж і натхненні вони, й любленці Муз-Пієрид!
Є таки в нас божество і небо для нас не закрите,
[550] Таж із етерних осель дух той спливає на нас.
А від учених співців чекати дарів — чи не злочин?
Жаль, що на злочин такий кожна іде залюбки.
Хоч не одразу хапайте дари, хоч наслідуйте скромних,
Щоб новобранець якийсь вам не чкурнув з-під руки.
Як не однаково править візник конем, що недавно
Віжки відчув, — і старим, що накусався вудил,
Так і тобі на зелених іще й на бувалих коханців
Сіть розставляти одну — ну, не годиться ніяк.
Цей, недосвідчений ще, новачок на службі в Амура,
[560] Тільки-но в спальню твою, здобич новенька, шмигне, —
Хай лиш тебе обніма, одну лиш тебе нехай знає —
Муром міцним той засів високо обгороди!
Бійся суперниці! З ним лише ти — то твоя перемога:
Владу й любов, пам’ятай, з кимось ділити не варт!
Той же, вояка старий, буде стиха любити, розумно,
Стерпить таке, що ніяк не до снаги юнаку.
Він ні ламати дверей, ні одвірків палити не стане,
Щічки, впавши у гнів, любці своїй не дряпне,
Одягу ні на собі не порве, ні на ній; за волосся
[570] Він її теж не смикне, не допровадить до сліз:
Личить це — юнакам: тут і вік, і любов ще гарячі,
Ну, а бувальця, кажу, й біль не діймає уже.
Він, хоч горітиме, — звільна, однак, мов сіно змокріле,
Мов на гірському хребті тільки-но зрубаний дуб.
Перша — сильніша любов; щедріша, вагоміша — друга:
Хутко зривай — опадуть — ще соковиті плоди!
Все вже я виклав, брами розкрив перед ворогом навстіж.
Сам себе зрадив і сам — вірний у зраді собі!
Ще одне: стежка легка жагу не живитиме довго, —
[580] Тож забавляйтесь, але — і відмовляйте не раз:
Хай на порозі лежить, хай клене ті двері жорстокі.
Хай і благає тебе навперемін і грозить.
Так-от гірким, переївшись солодкого, смак освіжаєм,
Так, бува, тоне судно і при попутних вітрах.
Ось чому чоловікам законні жінки обридають:
Надто, кажу, вже легка стежечка до насолод.
А коли двері глухі, ще й сторож гукне: «Забирайся!» —
Ось і діймає тоді — бо недоступна — любов.
Годі ж тупими — гострими вже повоюймо мечами,
[590] Хоч проти мене ж таки звернеться зброя моя.
Хай твій коханець, піймавшись у сіть, упевнений буде,
Що в твоїй спальні лиш він володарює тепер.
Потім йому натякни, що й суперник сюди заглядає:
Без хитрування того скоро пригасне любов.
На перегонах рисак жене найпрудкіше, коли він
Бачить, скількох перегнав, скільки — попереду ще.
Навіть погаслу жагу розворушує наново кривда —
Сам же зізнаюсь тобі: скривдять — тоді лиш люблю.
А щодо ревнощів тих, то хай здогади переважають:
[600] Знаючи менше, усяк більші тривоги снує.
От пожалійся, що раб не спуска з тебе пильного ока,
Й муж у додачу іще — сторож неабиякий.
Хай була б вільною ти, як Таїс{252}, а вдавай, що боїшся:
Де небезпеки нема — втіха там не до смаку.
Замість у двері ввійти, у вікно скажи йому лізти,
А на обличчя своє вияв страху напусти.
Хитра служка на те: «Ой лихо!», — вбігши, хай скрикне,
Ти ж — юнака заховай, щоб у кутку потремтів.
Трохи страхи ті й осолоди Венериним зіллям,
[610] Щоб не жалівся: «Ну й ну! Надто та ніч дорога!»
Як чоловіка тобі, буркуна, а як — охоронця
Око зірке одурить, — чи говорити про те?..
Жінка хай слухає мужа свого, хай під наглядом буде —
Це ж бо — і право, й закон, це — й сама цнота велить.
Чи таке стерпіла б ти, щойно волі засмакувавши?
Нум, за науку мою, за хитромудру, берись!
Хай би стооким хто був, зіркішим, аніж сам Аргус, —