Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
* * *
Саме «Листи до Луцілія» (поряд із твором Марка Аврелія «До себе самого» та славетними «Сповідями» Августина Блаженного) — найвідоміші, найчастіше перечитувані серед усього, що писали давні філософи; саме «Листам» Сенека завдячує своїм безсмертям. Таємниця великої притягальної сили цього твору, можливо, й у тому, що вже з перших слів автор закликає читача ступити на стежку, яка повинна його вивести до себе самого. І саме ця стежка, — хоч вона іноді й губиться серед нетрів філософського диспуту, у розплутуванні діалектичних та термінологічних труднощів, — саме ця стежка завжди вабитиме читача, бо ж від неї — той тонкий ностальгійний настрій повернення до себе, отже, й до витоків, до дитинства. «Дитинство, — ще раз пригадаємо слова Сенеки, — солодше»…
Адресат листів — Луцілій, молодший приятель Сенеки, прихильник філософії Епікура, людина освічена, не позбавлена поетичного хисту, але, як і сам автор, втягнена до метушливої та клопітної службової кар’єри, яка й не дає побачити орієнтирів повноцінного життя. Проте не все адресоване Луцілієві, — результат справжнього листування: звернення до відсутнього приятеля нерідко є лише підставою для власних роздумів, а найкращий спосіб зробити ті роздуми щирими, безпосередніми — це викласти їх у вигляді листа, бо в ньому «правдиві риси відсутнього друга, правдивий відбиток його душі» (XL, 1). Сенека, по суті, звертається і до себе (XXVI, 7), і до своїх сучасників, і до нащадків — бесідує з ними (VIII, 2, 6). Одне слово, маємо справу із своєрідним епістолярним (грец. epistole — лист, послання) жанром, що серед інших видів словесного мистецтва вирізняється стислістю, жвавістю викладу, інтимністю тону, тобто імітує невимушену повчальну бесіду — діатрибу[8]. І хоча листи дидактичного, публіцистичного, філософського характеру писали ще у IV ст. до н. е. Ісократ, Платон, Аристотель та інші мислителі, найяскравішим представником цього жанру став згодом Епікур, згадку про якого знайдемо чи не в кожному листі Сенеки. Серед римлян на автора «Листів до Луцілія» не могли не справити впливу листи Цицерона, зокрема, — до письменника і видавця Тита Аттика, знамениті любовні послання Овідія та філософські — Горація.
Читаючи «Листи до Луцілія», можемо розгубитися серед величезної кількості порушуваних проблем, численних історичних постатей, подій, безлічі різних епізодів, картинок із життя тощо. Навіть у рамках одного листа, коли б ми хотіли дати йому заголовок, годі стисло визначити, про що тут мова: основна тема, як це буває у бесіді, не раз мовби обривається, поступаючись місцем іншому, не менш важливому предметові для обговорення. І все ж, виходячи із загальної тематики, можемо розрізнити серед цих листів окремі групи. Найобширнішу з них складають, зрозуміло, листи, присвячені виключно моральній проблематиці (роздуми про час та його використання, про життя і смерть, багатство і вбогість, про дружбу, старість тощо); є листи-трактати суто теоретичного спрямування з класифікацією та аналізом поняття моральної філософії; є й такі, в яких обговорюються літературні, зокрема, стилістичні проблеми; є т. зв. утішливі листи; врешті, тонким гумором і жвавістю викладу вирізняються ті, в яких описано враження із подорожей, змальовано побутові сцени тощо. Але, про що б не йшлося у листі, Сенека незмінно залишається вірний уже згаданій настанові, яку дає Луцілієві: «Все пов’язуй із звичаями, все скеровуй на приборкання шалених пристрастей».
* * *
Ідея морального вдосконалення, що так яскраво прозвучала у тогочасній темряві нечуваного зіпсуття, катастрофічного падіння доброзвичайності всього суспільства, — ось що в’яже листи Сенеки у цілість і, попри все розмаїття матеріалу, робить їх доволі струнким викладом практичної моралі, підсумком найважливіших етичних поглядів автора. Ця ідея — не у сфері абстракцій: вона реалізується щоденними кроками («День — це крок життя», XII, 6) на дорозі самопізнання, формування незалежної від усього зовнішнього цілісної особистості. Тому-то справжня свобода не у бездіяльності, а в найвідданішому служінні філософії, бо ж тільки вона навчає жити згідно з природою, отже, згідно з розумом, а він — «що, як не частка божественного подиху, що проникла в людське тіло?» (LXVI, 12). Sapere aude! («Зважся бути розумним!») — ще раніше закликав своїх сучасників до розумової активності Горацій. Від дієслова sapere («бути розумним, мудрим»), до речі, sapiens — мудрець, поняття, яке чи не найчастіше зустрінемо на сторінках «Листів».
На нелегкій дорозі пізнання не обійтися без живих орієнтирів. Найпомітніший з-поміж них — пристрасний захисник республіканського ладу, «звичаїв предків» Катон (близько 96—46 рр. до н. е.), прозваний Утіцьким (від Утіки, де він покінчив самогубством), воістину стоїчного гарту мудрець, який в останню свою ніч спокійно читав Платона, поклавши край свого приголів’я меча, аби вранці увігнати його собі в груди (XIV, 6). Зразок стоїка полягав ще й у тому, що він якнайактивніше (на відміну від епікурейців, які радили триматись осторонь політики) виконував свої громадянські обов’язки. Втім, усіляко пом’якшуючи ригоризм Давньої Стої, Сенека нікому не накидає свого ідеалу: «…якщо він (тобто Катон — А. С.) видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі…» (XI, 10); тільки б, додамо, він служив доброчесності.
Ми підійшли до стрижневого поняття стоїчної етики — virtus (від vir — муж), бездоганний громадянин, який не уникає труднощів, є зразком для інших і в роки миру, і під час війни, не боїться страждань, смерті[9]. Відповідне поняття у нашій мові (калька) «мужність» у порівнянні з латинським virtus звузило своє значення, розгалузилося (говоримо про мужність військову, громадянську, професійну тощо). Оскільки ж у моральній філософії це поняття передбачає передусім самовдосконалення людини, то перекладати його слід не як «мужність», а, приміром, «доброчесність». У розумінні Сенеки (LXXXVIII, 29) virtus — це такі якості, як хоробрість, вірність, поміркованість, людяність. Але разом з тим стоїчна доброчесність — єдина й неподільна: хто посідає одну якусь чесноту, той посідатиме всі, адже всі вони випливають з єдиного джерела — досконалого знання, або мудрості. А якщо саме доброчесність, а не будь-що зовнішнє, є одиноким істинним благом, то тільки вона забезпечує людині незахмарену радість — gaudium (XXVII, 3), а також — щастя: «Сам себе
