Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

чи наша планета єдина, на якій є життя, чи воно буяє в усьому Всесвіті. Єдине, що ми знаємо напевне, — це те, що тут, на цій конкретній планеті, життя одного разу виникло. Але ми не маємо жодного уявлення про те, чи існує воно в будь-якому іншому місці Всесвіту. Цілком можливо, що й ні. Деякі люди розрахували, що десь таки має бути життя, виходячи з таких підстав, на помилковість яких я вкажу трохи згодом. У Всесвіті, мабуть, існує як мінімум 1020 (себто 100 мільярдів мільярдів) більш-менш придатних для життя планет. Ми знаємо, що життя виникло тут, тож воно не може бути абсолютно неймовірним. Тому майже неминуче, що життя є хоча б на деяких з усіх цих мільярдів мільярдів інших планет.

Слабким місцем таких аргументів є висновок, що, оскільки життя виникло тут, воно не може бути надто вже неймовірним. Ви помітите, що цей висновок містить у собі вбудоване припущення, що будь-які події на Землі ймовірно відбувались і десь у Всесвіті, тоді як це і є головним запитанням. Іншими словами, складовою такого типу статистичного аргументу — що життя має бути десь там у Всесвіті, бо воно існує тут, — є припущення, те, що й треба довести. Це не означає, що висновок про існування життя в усьому Все­світі є обов’язково неправильним. Я якраз думаю, що він, мабуть, правильний. Це просто означає, що даний конкретний аргумент, який до нього привів, не є аргументом узагалі. Це лише припущення.

Розгляньмо заради справедливості альтернативне припущення: що життя виникло лише раз в історії і це було тут, на Землі. Спокусливо підійти до цього припущення з таких емоційних підстав: а чи немає в цьому чогось жахливо середньовічного? Чи не нагадує це час, коли церква вчила, що наша Земля є центром Усесвіту, а зорі — то лише маленькі цяточки світла, розкидані по небу для нашої розваги (чи, ще абсурдніше самовпевнено, що зорі сходять зі свого шляху, щоб справляти астрологічні впливи на наші маленькі життя)? Чи не занадто зарозуміло припускати, що з усіх мільярдів мільярдів планет у Всесвіті саме наш власний маленький закапелок світу, в нашому власному місцевому закапелку Сонячної системи, в нашому власному місцевому закапелку галактики був обраний для появи життя? Чому, заради всього святого, це мала би бути наша планета?

Мені дуже шкода (хоч я щиро вдячний долі за те, що ми вибралися з обмеженості середньовічної церкви, і я зневажаю сучасних астрологів), але боюся, що риторика про закапелки з попереднього абзацу є лише марнослів’ям. Цілком можливо, що наш закапелок галактики є буквально єдиним, що взагалі колись породив життя. Річ у тім, що, якби була лише одна планета, що взагалі колись породила життя, тоді це мала би бути наша планета з тієї дуже вагомої причини, що «ми» є тут і розглядаємо це питання! Якщо походження життя справді є такою неймовірною подією, що вона сталася на єдиній планеті у Всесвіті, тоді цією планетою має бути наша. Отже, той факт, що на Землі існує життя, не є підставою для висновку, що життя, мабуть, достатньо ймовірно виникло на іншій планеті. Такий аргумент завів би нас у замкнене коло. Нам потрібно мати якісь незалежні аргументи щодо того, наскільки легко чи складно для життя виникнути на планеті, перш ніж ми зможемо хоча б почати відповідати на запитання, скільки ще планет у Всесвіті мають життя.

Але це не те запитання, з якого ми почали. Нашим запитанням було: скільки удачі ми можемо дозволити собі допустити в теорії походження життя на Землі? Я вже говорив, що відповідь залежить від того, виникло життя лише один раз чи багато. Почнімо з того, що дамо назву ймовірності (хоч якою б низькою вона була) того, що життя зародиться на будь-якій випадково визначеній планеті якогось конкретного типу. Назвемо це число імовірністю спонтанного зародження (ІСЗ). Саме до ІСЗ ми прийдемо, якщо засядемо за підручники хімії чи пропускатимемо іскри крізь правдоподібні імітації сумішей атмосферних газів у нашій лабораторії, і розрахуємо шанси на спонтанне виникнення молекул, що реплікують, у типовій планетарній атмосфері. Припустімо, що нашим найкращим здогадом про ІСЗ є якесь дуже-дуже маленьке число, скажімо один на мільярд. Це очевидно настільки мала ймовірність, що ми не маємо найменшої надії на дуплікацію такої фантастично вдалої, дивовижної події, як зародження життя в наших лабораторних експериментах. Однак якщо припустити (а ми маємо повне право це зробити заради аргументу), що життя зародилося у Всесвіті лише раз, то звідси випливає, що ми можемо теоретично допускати дуже великий обсяг удачі, адже у Всесвіті існує так багато планет, де могло би зародитися життя. Якщо, за однією з оцінок, існує 100 мільярдів мільярдів планет, то це у 100 мільярдів разів більше за навіть дуже низьку ІСЗ, яку ми теоретично припустили. Підіб’ємо підсумок: максимальний обсяг удачі, який ми можемо допустити, перш ніж відхилимо конкретну теорію походження життя, становить 1 до N, де N — число придатних для життя планет у Всесвіті. У цьому слові «придатних» приховано багато чого, але ми встановимо верхню межу в 1 до 100 мільярдів мільярдів для максимального обсягу удачі, який цей аргумент дає нам можливість допустити.

Замисліться над тим, що це означає. Ми йдемо до якогось хіміка й кажемо: «Відклади свої підручники й калькулятор; нагостри олівець і розум; заповни голову формулами, а колби метаном, аміаком, воднем, вуглекислим і всіма іншими газами, які тільки можна очікувати від первісної неживої планети; нагрій їх усі разом; пропусти крізь свою змодельовану атмосферу розряди струму, а крізь свій мозок розряди натхнення; задій усі свої хитромудрі хімічні методи й дай нам свою найкращу хімічну оцінку ймовірності того, що типова планета спонтанно породить молекулу, яка самореплікує». Або, говорячи іншими словами, скільки нам доведеться чекати, щоб випадкові хімічні події на планеті, випадкова теплова штовханина атомів і молекул привели до появи самореплікаційної молекули?

Хіміки не знають відповіді на це запитання. Більшість сучасних хіміків, мабуть, сказали б, що нам довелося б чекати дуже довго за мірками людського життя, але, можливо, й не так уже довго за мірками космологічного часу. Палеоісторія Землі наводить на думку, що ми маємо для цієї гри приблизно мільярд років — один «еон», використовуючи зручне сучасне визначення, — бо приблизно стільки часу минуло між утворенням Землі десь так 4,5 мільярда років тому і ерою перших скам’янілих організмів. Але суть нашого аргументу «числа планет» полягає в тому, що навіть якби хімік сказав, що нам довелося б чекати «дива» мільярд мільярдів років (це значно довше, ніж існує Всесвіт), цей вердикт усе одно можна прийняти холоднокровно. У Всесвіті налічується, мабуть, понад мільярд мільярдів придатних для життя планет. Якщо кожна з них існує так само довго, як і Земля, це дає нам для наших ігор приблизно мільярд мільярдів мільярдів плането-років. Цього буде цілком достатньо! Шляхом простого множення диво переводиться у практичну площину.

У цьому аргументі є одне приховане припущення. Гаразд, насправді їх там багато, але одне я хочу розглянути детально. Воно полягає в тому, що після того, як життя (тобто реплікатори та накопичувальний відбір) узагалі зароджується, воно завжди просувається вперед до точки, де його створіння набувають достатньо інтелекту для того, аби розмірковувати