Українське письменство - Микола Зеров
Стаття Лозинського з’явилася в додатку до великоднього числа «Діла» 13(26) квітня 1902 р. Вона починається великою, на 18 рядків цитатою із першого оповідання — «Карбів»: «У пригорщі брав би тото зелене село…»; потім, зупинившися коротко на особливостях трактування гуцульських тем у Семанюка, переходить до інформаційного переказу поодиноких оповідань. «Коли ви цікаві на людські злидні, на буденне життя бідного гуцула, на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті, тим страшніший, що не видний для постороннього ока, що другі навіть не догадуються його існування, коли вас те займає, — візьміть і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцульську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди, вірування, забобони». Наостанку рецензент дає кілька порад авторові; одна з них — це «зрезиґнувати з діалекту або хоч менше його уживати, аби зробити свої речі загальним добром». В приватному листі до видавництва М. Лозинський відносив Семанюка до стефаниківської школи — міркування, підказане подібністю ранньої манери обох письменників та пізнішим виступом Семанюка-Черемшини із збіркою, — і видавці, як переказує д-р В. Сімович, мусили «доводити ориґінальність Черемшини щодо манери і підходу до своїх персонажів». Через чотири місяці після квітневого фейлетону «Діла» в «Літературно-наук. віснику» з’явилася стаття проф. М. Грушевського. Того ж таки 1902 р. двоє оповідань Семанюка і коротка біографічна замітка про нього видрукувані у III томі хрестоматії «Вік». Видавництво могло тішитися: автора було признано.
Тим часом обставини для дальшої літературної праці складалися у Черемшини несприятливо. Кінчалися студентські роки, а з ними і віденське життя та літературні зустрічі у Центральній кав’ярні, куди сходилися початкуючі письменники і де бував сам король прозової мініатюри Петер Альтенберґ. Довелося подумати про фаховий правничий заробіток. Черемшина в «Автобіографії» розповідає, як він вступив кандидатом на судові посади до Віденського суду і як, побачивши, що там на посаду судді треба ждати щонайменше двадцять п’ять років, переписався на адвокатуру і прийняв місце конципієнта (адвокатського помічника) у д-ра Лагодинського в Делятині. Було це, як установлює А. В. Музичка[409], р. 1905-го. Вже на посаді в адвокатській канцелярії здобув письменник докторський диплом (р. 1906-го). В Делятині ж напосіли на нього і різні клопоти провінціального адвоката та громадського діяча: січова організація, просвіта, вибори. «У кожнім селі мене знала і мала дитина, мужики мене полюбили, і тому легко прийшлося мені заступатися двічі за кандидатурою мого шефа на посла у парламент», — згадує «Моя автобіографія».
Про Черемшину-Семанюка в тих часах його делятинського перебування ми маємо цікавий матеріал від М. Козоріса в його статті: «Марко Черемшина, спомини» («Літературна газета», 1927, ч. 5). Стосуються ті спомини до 1912 року, коли д-р Семанюк, «приноровлюючись до порішення управи радикальної партії», збирався відкрити власну адвокатську канцелярію в м. Снятині, а своє місце мав передати авторові споминів. «Ще до мого переїзду в Делятин, — спогадує М. Козоріс, — (тоді я знав Черемшину тільки, як автора «Карбів») знайомі юристи казали мені, що в Делятині мені, як кандидатові-початківцю буде важко, бо прийдеться стати на місце Семанюка, що сидить в Делятині п’ять років (за новими обчисленнями А. Музички виходить сім. — М. З.) і має славу доброго юриста. З таким уявленням про Черемшину я приїхав до Делятина. Увійшовши в канцелярію, я побачив за столом невеличкого присадкуватого чоловіка років 35—40. Спокійно, флегматично говорив він про службові справи. Перше моє враження [було]: перед мною тип ґазди (дядька), що знає свої справи як свої п’ять пальців і не хвилюється за них, бо знає кожній місце і ціну і вміє з нею справитися… Для мене великою приємністю було обсервувати його відношення до клієнтів-селян і прислухатися до його розмов з ними. Я бачив, що предо мною сидить фахівець, який знає «ґазду» і «дєдю» (підгірянина і гуцула) наскрізь. Я помічав, що тільки селянин став на порозі, він (Черемшина) уже знав приблизно, в якій справі той приходить, чи буде брехати чи ні. Він спокійно кидав короткі питання, байдуже якось збоку заговорював «ґазду», і останній сам незчувся, як сказав усе, навіть те, чого не хотів. Коли б незнайомий під дверима підслухав їхню розмову, був би певний, що це розмовляють два ґазди: один заклопотаний, нерішучий, другий — певний, упертий, розумний. І в суді, і серед місцевих адвокатів, і поміж людністю як юрист, Черемшина мав велике реноме. У кого була тільки справа — чи така, яку він боявся, чи взагалі більш-менш важлива, той ішов до Семанюка».
Спогади М. Козоріса великою мірою з’ясовують і ту перерву, що наступила в творчості письменника: позви та апеляції не давали часу для інших літературних жанрів. Щоденна робота закидала його дрібними клопотами. Принаймні, в Делятині справив він на М. Козоріса враження «людини, що після університетських студій одірвалася від культурного життя, пірнула цілком у гущу професійних обов’язків провінціяльного адвоката, спрямувала на цю обмежену царину всю свою енергію і ввесь свій здоровий селянський розум». Але, безперечно, такий був Черемшина тільки на око. Не приглушеними, не зношеними до останніх літ доніс він свої літературні інтереси, свою
