Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
— Та чом ти, дитино, плачеш?
— А де б я, мамко, не плакала? Коли усі діти мають братів, а я не маю.
— Нічого, нічого, дитино, — і стара почала плакати, але не сказала нічого.
Другого дня пішла між дітей та й почала плакати. А діти її питають, чого вона плаче.
— Та того, що я не маю братів.
— Ой, мала ти аж трьох, та стали гайворонами.
Вона біжить додому. Прийшла додому:
— Ой, мамко, та ви мені не казали, а я мала трьох братів, але вони стали гайворонами.
— Стали, дитино, стали. Я їх прокляла, і пішли світом.
— Йой, мамко, я мушу іти за ними, щоб їх знайти.
— Та де ти, дитино, те знайдеш?
— Але я піду.
Але що сталося? Вона взяла хліб і йде. Іде вона, іде і йде, та й іде, та й іде, та й іде, та й прийшла у ліс до однієї хижі, а то Іжужбаба[2] там була. Та й постукала до дверей, увійшла.
— Добрий день, бабко.
— Добрий день, дочко. Ну, якби мене так не привітала, то ворон кості б твої не зібрав, так би була й тебе рознесла. Куди ти йдеш?
— Та йду, бабко, чи не взяли б ви мене служити.
— Гей, — каже, — як будеш добре робити, добре тобі заплачу і добре тобі буде.
Ну і стала вона до роботи. Носить дрова, тріски, води принесе, постелі вистелить, замітає, картоплі наобирає, так як домашня ґаздиня. І так почала баба її питати:
— Та де ти, дитинко, взялася?
— Ой, бабусю, якби ви мені порадили. Я мала трьох братів, а вони стали гайворонами, а я іду за ними.
— Ой, я їх кожен день бачу, — Іжужбаба каже.
— Та де?
— Та в тій горі, але туди ніхто не годен дістатися, — каже. — Але ти служила рік добре, то я тобі дам таку драбинку на два метри. А як прийдеш, дитинко, там під ту гору, а будеш витягувати ту драбинку і драбинка витягнеться аж до хмар. А хмари відчинені, то увійдеш туди.
Вона подякувала бабі. Прийшла до тієї гори, поставила драбинку на скалу, почала витягувати. Витягувала, витягувала, і витягнула драбинку аж до хмар. І вона увійшла до хати за хмарами, а там три мисочки, повні поливки. Вона була голодна та й узяла з однієї мисочки з п’ять ложечок і пішла сховалася.
Тут прийшли гайворони, посідали коло тих мисочок.
— Ей, — каже молодший, — хтось з моєї мисочки од’їв.
— Але, — каже середній, — то як несли, то виллялось.
— Неправда, бо завжди була повна, а тепер, бачите, скільки тут не вистачає.
Ну, поїли, та й нічого. Та й поприбирали, пішли. Але ввечері і для неї приніс хтось мисочку. Та вона не бачила, хто приніс. Вона швидко зі своєї виїла і взяла з іншої п’ять ложечок. Як це зробила, порожня мисочка щезла, бо хтось її взяв. Стала вона за дверима і слухає.
Як прийшли гайворони, сіли за стіл.
— Ей, — каже середній, — правду ти, брате, казав. Видиш, уже хтось із моєї мисочки їв. Тут хтось є.
Старший і каже:
— Ви, шалені, та хто тут вийде на таку гору, коли й мусі сюди важко долетіти.
Але нічого. Поїли, переспали, вранці зібралися і пішли.
Як вони пішли, поспів обід, принесли їжу і для неї. Вона поїла — мисочка щезла. Та й із старшого мисочки над’їла, так із п’ять ложечок взяла. Стала за дверима та й слухає.
Прийшли гайворони.
— Ей, — каже старший, — браття, правду ви казали. Тут хтось має бути. Пішли подивимось.
Пішли дивитись, шукають, прийшли за двері, а вона там стоїть.
— Йой, та хто ти?
— Та я ваша сестричка.
— А як ти сюди, сестричко, вийшла?
— Я плакала перед матір’ю, бо хотіла бачити своїх братиків, та вас мама прокляла, щоб ви такими птахами зробилися.
— Але бачиш, сестро. Провинилися ми, самі знаємо. Не треба було цього робити, що ми зробили, то нас мама й прокляла.
— Йой, та як би вас одкупити од тих гайворонів?
А старший каже:
— Ти б змогла нас одкупити.
— Та як?
— Та мусила б бути один рік німою, щоб ні з ким не говорити. То ми тоді не будемо гайворонами.
— Йой, то я зможу!
Ну, вони й взяли, знесли її в долину, а там при дорозі був один бук, а в нім таке дупло було. То взяли та й посадили її до того бука, зробили таку діру, щоб їй їсти туди носити. І думають брати, чи ж сестра буде цілий рік німою.
Як вона там сидить, на третій день їде король в колясці. А був він нежонатий.
Як під’їхали коні до того бука, почали фуркати, але не ступлять далі — бояться. Король зійшов — не бачить нічого. Ходить довкола, не видно нічого. А коні не йдуть. А дивиться — та й побачив, як вона виглядала звідти. От він як побачив, взяв з тієї діри витягнув дівчину. А то така гарна дівчина була, що око не чуло, ухо не виділо, така гарна. «Йой, — так собі думав, — то вже це буде моя жінка». Почав до неї говорити, а вона нічого. Ну так що? Бере її додому. Думає собі: «Дарма, що вона німа, але я з нею жити буду». А він мав повариху Іжужбабу, король той.
Привів її додому, повариха тільки дивиться на неї. А король з нею оженився і живуть. Пожили так з пару місяців, та й вона зайшла в другий стан. Але королі мають між собою такі звички, що йдуть полювати. А то як прийде лист, то мусить іти. Якраз у той час, коли вона мала знайти, прийшов йому лист. Йой, так йому жаль! Але що? Просить повариху:
— Аби ти її доглядала. Напишеш мені листа, кого вона буде мати. І щоб вона не голодувала.
Каже повариха:
— Добре, добре.
А сама думає: «Ти тільки їдь, я їй порядок знайду,