Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

Прийшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий — як місяць!

Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав, — каже він сам до себе, — де вона тепер, то хоч у неї і немає рук, але взяв би її та годував власними руками, бо сам же й відрубав їх у неї».

— Ходім лиш шукати її! — каже раз молодий цар своєму челядинцеві.

Та й пішли обоє у ліс. Отак, шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він знайшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати-гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Постелила вона цареві на нари, а челядинцеві — долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі. Цілу ніч у хаті горіла свічка.

Дуже гарно було молодому цареві спати на нарах, але зате його челядинцеві було гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона й каже, начебто сама до себе:

— Не плач, сину, я зараз підійду до тебе! Треба йти, батькову руку, що звісилася, на постіль положити.

Челядинець і почув це.

Ранком жінка хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли знову в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:

— Ох, тяжко жити на світі! Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!

— А чи впізнали би ви її, якби оце побачили? — питає той царя.

— Впізнав би! — каже цар. — От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається обличчям на неї, але в моєї жінки рук немає.

— А нащо ж то, як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину, треба батькову руку знову на постіль положити»?

— То знаєш ти що?! — зрадівши, каже йому цар. — Посидьмо тут, а підвечір підемо знову до неї ночувати!

Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала у своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати: хто вона і звідкіля тут узялася?

Вона вже навіки втратила надію побачити свого коханого, без якого була одинокою сиротою на світі.

Але настав вечір, і вони прийшли знову. Господиня поклала їх так само, як і вчора. Вона аж затремтіла від радості. Серце віщувало їй щось дуже хороше… Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід.

Тут він обняв її, пригорнув до себе, а потім і питає ласкаво:

— Чого ж ти так піклуєшся про мене, господине?

— Ти ж мій чоловік, що відрубав мені руки! — відразу відповіла вона, зрадівши, що її спитали про це.

— То скажи ж мені, серце, як це сталося, що у тебе знову є руки? — спитав її здивований цар.

— Я добула їх в одній річечці, до якої схилялася воду пити, — каже вона.

— А діти?

— Діти — це ж наші діти, близнята!

Тоді прийняв цар молоду царицю свою. Прийшли вони додому й поклялися обоє довіку не розлучатися.

Про трьох братів-гайворонів

Було де не було, в сімдесят сьомій столиці, за гарячим, за димним морем. Був один чоловік, і була одна баба. Бідно вони собі жили, але до церкви ходили. А трьох синів мали. Та то такі були, що їх завжди били. Щодня били. Мати часто брала прута і так їх била, що вони йойчили, але їм як нічого й не було.

Якось ішла до церкви, зайшла до стайні і курці пригасла голову, та й взяла обпатрала її і давай варити. Та й каже:

— Хлопці, най тут огонь горить, най вариться. Як ми прийдемо з церкви, то будемо їсти.

— Добре, мамо, добре.

Пішла вона до церкви, курка почала кипіти. Тут їм запахло. Та й старший пішов та й піймав за лапку, та й витяг із курки лапку. Почав їсти крадькома. Ті прибили:

— Дай і нам, бо як ні, то розкажемо мамі.

Але як уже тієї лапки не було, то мусили другу вийняти. Витягли й другу — вже нема нічого. А їм то посмакувало. То вже і крила вибрали. Та й сам кістяк із курки залишився.

Ну, добре. Прийшла мати. Вони лиш чекають, що буде. А то колись так було, як мати проклене діти, то так і буде. То Бог скасував, бо тепер такого нема, бо стільки тепер клянуть — йо-йой — та люди би камінням усі поставали.

Ну, та мати прийшла, та й поклала миску, бо то колись усе до однієї миски клали, і так усі йшли їсти. Поклала миску і виймає курку, а на ній немає ні крил, ні лапок.

— Хлопці, то хто з вас поїв?

— Ми — ні.

А найменший каже:

— То Янко лапку з’їв, а нам не дав, то ми крила поїли.

А мати каже:

— Бодай з вас гайворони стали, щоб ви із себе тіло скубли!

Ті й поставали гайворонами, хмару збили — пішли! Але як вони вилетіли, вона злякалася, бо матері вже було жаль, що так їх прокляла, але то вже було пізно.

Прийшов ґазда додому:

— Та де ж ті хлопці?

— Але, чоловіче, вони з’їли крила й лапи з курки, а я їх прокляла, щоб стали гайворонами. Вони й полинули — гайворонами стали.

— Ой, та ти шалена. Та хіба на курці світ стояв? А ти трьох синів занапастила.

— Ну, та що тепер зі мною зробити, старий?

І так було, пройшло багато часу, років, та й раз завагітніла жінка. Ну, будуть мати хоч одну дитину. Та й народилося у них дівча.