Українське письменство - Микола Зеров

він підтримував стосунки з іншими людьми поглядів найконсервативніших». Можна піти навіть далі. В ранніх висказуваннях Аскоченського не тяжко знайти нотки, споріднені з його пізнішими позиціями. Його нарікання на «єхидний», «безвірний» XIX вік є прологом до пізніших нападок на проґресистів та «духоярої ненависті» супроти європейської освіти. Його кам’янецькі свари, що доходять до форменої непристойності, мають прикриттям бажання стати на обороні патріархального родинного звичаю. Що ж до бібіковського протекторату, то тут єсть кілька рис, що свідчать про повну відсутність будь-якої принциповості у темпераментних вихватках Аскоченського: маємо на увазі сцену цілування руки у «высокого благодетеля», описану на сторінках «Щоденника»[385], або зачислення межи «святі імена» генерал-губернаторського імені. На початку і в середині 50-х рр. ці настрої виявляються з різкою окресленістю. От, наприклад, виписка з однієї його статті в неофіційному відділі «Киевских губернских ведомостей» — «Мои мысли по прочтении приказа о подвиге матроса Игнатия Шевченка» (закрив собою свого командира і був забитий):

«Кто внушил Шевченку ту великую истину, что больше сея любви никто же имат, да кто душу свою положит за други своя? Просвещение, что ль? Да он не знал его. А может быть, начало прогресса? Будь они прокляты со своими глашатаями и истолкователями.

Посмотри, Запад, на поверженного мудреца христианина и научись от него прогрессу.

Знай, растленный и богоотступный Запад: оружие твое не сломит нас — флотов твоих не страшимся… От одного только спаси нас Бог: от чумы и прогресса»[386].

Висновок із цього один: коли Аскоченський і здавався «карбонарієм», то це могло бути тільки за часів миколаївської реакції. «Вночі всі коти сірі», — супроти поліцейського режиму та чиновницької патріархальності миколаївських часів однаково здавалися лібералами і ті, хто йшов проти цілої соціально-політичної системи, і ті, кому лише «кипіла кров» і буяв «сил избыток».

Отже, нав’язуючись до попереднього, нам нема потреби виправдувати Шевченка за його знайомість з такою людиною, як Аскоченський, посилатися на довірливість та особливу його толерантність. В 40-х рр. поет міг бачити певну приємність у своїх стосунках з екс-професором Академії. Артистичні здібності, співи, поезії, темперамент, гострі вихватки проти духівництва та генералітету — все це могло видаватися Шевченкові за продукт того ж самого походження, що і його тогочасні думи та переживання; а простота, нецеремонність поводження, слова про власне мужицтво, що не до краю ж таки були «фразою», могли певною мірою ці «добрі стосунки» цементувати.

Для 50-х рр. цього було вже мало. Суспільні сили, притиснені на якийсь час миколаївською реакцією, непереможно вибиваються наверх. На руїнах давно уже вивітреного кріпацького ладу формуються нові продукційні стосунки, по-іншому складаються класові взаємини. В нових обставинах кристалізації буржуазного суспільства неминуче відбувається різка диференціація як серед дворянської походженням, так і недворянської різночинної інтеліґенції[387], до якої належав Аскоченський і з якою поруч ішов у 40-х рр. Шевченко. В залежності від класової аперцепції, від психоідеологічних засновків, винесених з першого життєвого оточення, в залежності від дальшого життєвого шляху та зв’язків, в громадських позиціях поодиноких представників цього великого прошарку з непримиренною чіткістю визначається своя права і своя ліва сторона. Аскоченський потрапляє направо. Незважаючи на темпераментні вихватки своїх молодощів та «карбонарську» буєсть вислову, він, по суті, ніколи не поривав з основами традиційного світогляду. Тому разом з молодістю сплив і його лібералізм. Урядовецька ж кар’єра на провінції та літературні зв’язки початку 50-х рр. з архієреями-роботодавцями мусили ті традиційні основи ще більше зміцнити. Уже в середині 50-х рр. він розвернув у собі ті ідеологічні паростки, що раніше не так виразно давали себе знати. А життєві прикрості[388] при неврівноваженій вдачі примусили його різко свої позиції підкреслити, зробили його нетолерантним, злостивим, і тому найодіознішим із консервативних публіцистів.

Шлях Шевченка був діаметрально протилежний. Пробивши собі стежку в лави «розумових» діячів 40-х рр., він гостро перечув у собі колишнього кріпака і нащадка гайдамаки («Холодний Яр»), кинув виклик усій громадсько-політичній системі миколаївщини («Кавказ»). Дальше його життя на вигнанні тільки зміцнило його революційну переконаність гірким одстоєм десятилітньої знайомості з найтемнішими сторонами ненависного режиму. Можливо, поступаючись раннім художньою своєю повносилістю, Шевченкові висказування стають тепер категоричніші та систематичніші; саме тепер, в кінці 50-х рр., дав він художню оправу ідеології передпролетаріату, далеко випереджаючи середню ідеологічну лінію ліберально-буржуазної доби. Коли Шевченко «Кобзаря» ще близький Аскоченському, то Шевченко «Трьох літ» в добу їх знайомості (рр. 1845—1846) далеко уже від нього одійшов. Коли в умовах миколаївщини це не завжди відчувається, не заважаючи їм приязно зустрічатись, то в 50-х рр., коли обидва зустрілися після дванадцятилітнього небачення, внутрішня чужість лягає поміж ними уже високим неперехідним порогом.

Дата цієї нової зустрічі припадає на літо 1858 р. Аскоченський відвідує Шевченка на його приміщенні в Академії мистецтв, тобто не раніше початкових чисел червня (2, 228) і не пізніше серпня-вересня того ж року. Слова: «Почувши, що я видаю «Домашнюю беседу», можна зрозуміти, як «збираюся видавати». Можливо, перші числа уже були випущені («Беседа» почала виходити з липня 1858 р.), але газета не була ще помічена серед столичної преси і фізіономія її не була ясна, принаймні, для таких далеких від церковно-громадських тем читачів, як Шевченко. Інакше навряд би сказав Шевченко при першій інформації