Українське письменство - Микола Зеров
Нічого полохливо-чиновницького та смиренно-ґувернерського не мала в собі і його вдача — крута, непокірна. Лєсков, спізнавшися з ним на початку 50-х рр., відносить його до числа «приснопам’ятних» богатирів київських, розповідає анекдоти про його фізичну силу та «непобедимую дерзость». З його «Печерских антиков» перед нами вимальовується образ «молодцеватого и задорного» франта, дотепного, гострого на слово, хоч не завжди вишуканого в дотепі, зухвалого в товаристві, — Васьки Буслаєва бібіковського і післябібіковського Києва.
«О непобедимых его (Аскоченского) дерзостях рассказывалось тоже много, но над всем предоминировало сообщение о стычке его с профессором Серафимом на лекции церковной истории.
Дело было так, что профессор после беспристрастного изложения фактов пришел научным путем к достоверному выводу, который изложил в следующих словах:
— Итак, мы ясно видели, что мать наша, святая православная церковь в России, приняв богоучрежденные постановления от апостолов, ныне управляется самим духом святым…
— В генеральском мундире! — отозвался со своей парты Аскоченский.
— Что ты под сим разумеешь? — спросил его Серафим.
— Не что, а нечто, — отвечал Аскоченский и пояснил, что он разумеет военного обер-прокурора Синода Н. А. Протасова»[382].
Таким Аскоченський був і пізніше. Той самий Лєсков розповідає про його вихватку в 49—50-х рр., коли він служив уже совісним суддею у Кам’янці. Було [це] під час архієрейської відправи.
«Какой-то диакон или иподиакон, — розказує Лєсков, — что-то напутал, и вспыльчивый владыка послал ему за это «дурака».
Тем дело и кончилось бы, но после обедни у епископа был пирог, и к пирогу явился Аскоченский, а во время одной из пауз он ядовито предложил такой вопрос:
— Владыко святый! Что должен петь клир, когда архиерей возглашает «дурак»?
— Совестный судья, — отвечал спокойно епископ.
— А я думал: и духови твоему, — отвечал непобедимый в дерзости Аскоченский, но вскоре потерял место совестного судьи и навсегда лишился службы».
Художній образ Аскоченського у Лєескова, безперечно, згідніший з ориґіналом, аніж похапцем накидана характеристика Кониського. Його справедливість підтверджується щедрими виписками, які поробив з його великого чотирнадцятитомового «Щоденника» Ф. І. Булгаков. Справді, чого там тільки немає? Описи бурси, що не поступаються натуралістичним картинам Помяловського, гострі випади проти чорного духівництва («Есть грехи человеческие и есть грехи хуже всех грехов — монашеские»), сатиричні вихватки проти губерніальних бюрократів (напр., «привилегированный осел, крещеный в чернилах»), парадоксальні сторінки з обороною Іуди Іскаріота, що його заплямувало людство, але само не має й невеличкої частини його моральної тривоги та неспокою[383]. Лесков згадує ще його талановиту записку про стан університетів, за яку йому нібито довелося зазнати гауптвахти від генерал-губернатора Васильчикова[384], і, нарешті, дотепну сатиру — промову «новонаставлюваного єпископа», яку Лєсков уважав можливим прирівняти до Дідрового «Небожа Рамо», — похвала, гадаємо, не з останніх.
Ця «неуимчивость сил» і спричинилась до характеристики Аскоченського як «ліберала» і «небезпечного карбонарія» в київський період його життя. Вона ж, визирнувши зі сторінок надрукованого «Щоденника», проказала аналогічний образ і редакторові «Критико-биографического словаря» проф. С. Венгерову. «Аскоченский, — зазначає Венгеров, — всегда всем казался типом вполне цельным, органическим продуктом той среды, из которой вышел и в которой проходила его учено-литературная деятельность. Выходит, однако же, на поверку, что в лице Аскоченского мы имеем яркого представителя столь типичной для русского интеллигента черты — начать в одном направлении, а кончить Бог знает в каком». I Венгеров порівнює його з Катковим, що колись лякав своїм радикалізмом Бєлінського, а скінчив як один із стовпів побєдоносцевської реакції 80-х рр. Але «пальму першості» в ділянці «літературних метаморфоз» Венгеров віддає Аскоченському: його ренеґатство від лібералізму чи то радикалізму було яскравіше і зайшло далі.
Чи справді Аскоченський був коли-небудь людиною ліберальною? Гадаємо, ні! І знаходимо підтвердження в думках новішого біографа: «Твердження про київський лібералізм Аскоченського базувалося, головне, на його буфонадах проти ченців або впливових місцевих урядовців, а це скоріше характеризує його темперамент, аніж ідеологію. В кожному разі, лібералізм Аскоченського не заважав йому працювати під протекторатом Бібікова, і як, кінець кінцем, він з Бібіковим розійшовся, то сталося це не з міркувань ідеологічних, бо ж на той самий час
