> Обворовывают душу, О холодный камень душу, О холодный камень Сердце разбивают, Разбивают наше сердце, Похоронную молитву Гасят яркий пламень, Тихо напевают. Гревший грудь, и все веселье, И всему конец, что было, Радость всю отныне Отныне до века, Ветер времени развеет И остался на распутьи В жизненной пустыне. Я, слепой калека. (М. Славинский («Кобзарь», СПб., 1911, с. 121) (Белоусов) —
безперечно, більше шевченківського ми відчуємо у другого, що зумів уникнути запорошеної фразеології, краще зберіг народно-пісенну синтаксу первотвору.
Більша наївність вислову вберегла Бєлоусова і від численних прозаїзмів Славинського («Но они так много / причинили зла мне», «…если на дорогу / Вышел с злобной целью / Человек лихой»), і від пустопорожньої заокругленості, яка трапляється часом у компетентнішого, здавалося б, перекладача («Все те незримые скрижали / Что их незримое перо / Незримые мечты писали»).
Перекладаючи пісні Шевченкові, він далеко не так рішуче набиває їх на літературну колодку, як хоча б той же Славинський. Наприклад, пісня «У неділеньку та ранесенько» під пером останнього перетворюється на романс з незаглушеним одзвуком Конопницької: «Как король шел на войну» (в рос. перекладі) —
И копали для него… Для Ивася моего Чумаки могилу братскую Всей ватагою чумацкою.
Бєлоусов у таких випадках міцніше стоїть на ґрунті народно-поетичного вислову. Із двох стилістичних тенденцій — великорусизації тексту чи невільничого наслідування
