Українська література » Інше » Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Читаємо онлайн Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!

Зуби - мов разки перлові, губи - мов троянди повні;

Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.

Витязь рік: «Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.

Не роз'ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.

Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,-

Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?

Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;

Без рокованого небом жить ніхто не перестане,-

Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в'яне.

Жди, змагайся - й богом буде перемога й щастя дане».

Таріел сказав: «Це слово світ для мене розкриває!

Любить вчителя розумний, нерозумний - зневажає.

Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?

Ти, як я, так само хворий - співчуття невже немає?

Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,

А вода - не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-

Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.

Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?»

ТАРІЕЛОВЕ ОПОВІДАННЯ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК ВІН ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ

«Розповім тобі докладно, як мої минали дні,-

Справедливим, мудрим серцем розсуди діла смутні.

Я чекав на тебе ревно, аж знесилів у жданні,

І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.

Я примчав сюди на гору і спинився на горі:

Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.

Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій порі,

Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.

Вдвох тигриця й лев шугали,- я стояв здаля весь час,

Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;

А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз,-

Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.

Спочатку - мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,

Б'ються лапами обоє, смерть - і та борні не змінить;

Налякалася тигриця - так жіноцтво завше чинить.

Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.

Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:

«Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?»

Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс,-

Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.

Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов,-

Ради любої моєї хтів їй виявить любов,

Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;

Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.

Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,

Не притихши,- спересердя я поверг її додолу.

І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,

І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.

Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.

Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,-

Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши».

І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.

Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.

Він казав: «Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;

Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,-

Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.

Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,

Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.

О любов - чуття тужливе, що до смерті нас призводить,

Що невчених научає, а в розумних безум родить!»

ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ

Вдвох помчали до печери, до гірського перевала.

їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,

Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;

Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.

Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,-

Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!

Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?

Ти не вбив мене,- тебе я не здолію славословить!»

Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,

Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-

Це - закон правічний світу, і не вперш його нам чути.

Радість я б зазнав од смерті,- жаль мені твоєї смути!

Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?

Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?

Смерть - в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.

Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»

Автанділ, також згадавши сонце втрачене - кохану,

Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,

Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.

О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!

Сонце никне,- і троянди укриваються імлою;

Що лишилось нам, як

Відгуки про книгу Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: