Декамерон - Джованні Боккаччо

Мамка дуже смутилася тим, що втеряла свою панію та потрапила в біду разом із її дітьми, і плакала гірко-прегірко. Та бачивши, що плачем лихові не зарадиш, зміркувавши, що вона з дітьми опинилась у невольництві, яко жінка розумна та обачна, хоч і проста, передусім утихомирилась, як могла, а потім обдумала своє становище й вирішила, що дітям могла б із того вийти шкода, якби люди дозналися, чиї вони{101}. Сподівалась бідна жінка, що їхня доля ще колись переміниться, що хлопці будуть ізнов панувати, як не помруть. Тож твердо намірилась нікому не виявляти до слушного часу їхнього роду, а хто в неї, було, питав, чиї то діти, усім одрікала, що то її сини. Старшого звала вона вже не Джусфред, а Джаннотто ді Прочіда, а ймення меншого можна було й не міняти. Мамка з'ясувала Джусфредові, для чого вона його перехрестила і яке лихо могло б іскластися, якби люди дозналися, хто вони такі, а пізніше ще не раз нагадувала йому про те. Хлопець був тямущий і зазше пильнував мамчиної ради.

Отак жили-терпіли обидва хлопці не рік і не два разом із мамкою в домі мессера Гваспарріні, робили всяку чорну роботу й ходили обдерті, трохи не босі. Та ось підріс Джаннотто, вже йому шістнадцятий минало; шляхетну вдачу мавши, не таку, як рабові подобало, не хтів далі миритися з поневірянням, утік одного дня з дому мессера Гваспарріні й пішов на галери, що пливли до Олександрії. Побував він потім у багатьох країнах, та ніде йому не щастило в люди вийти.

Років через чотири чи п'ять після того, як кинув Джаннотто службу в мессера Гваспарріні і став уже гарним, рославим юнаком, дознався він якось, що отець його не загинув, як він гадав був, а живий, тільки сидить у в'язниці, куди його вкинув король Карло. Утративши всяку надію, тинявся він довгенько по світу, поки не прибився випадком до Луніджани, де став на службу до Куррада Малеспіни, якому зумів у всьому догодити. І хоч він не раз бачив свою матір, що жила при Куррадовій жінці, проте ні він її не впізнав, ні вона його, ― так дуже вони обоє змінилися, відколи бачились востаннє.

От служить собі Джаннотто у Куррада, аж тут у дім до пана вертається дочка його на ймення Спіна, вдова по мессерові Нікколові да Гріньяно{102}, хороша та вродлива, ще й до того молодесенька, тільки-тільки пішов їй сімнадцятий. Скинула вона якось оком на Джаннотта, а він на неї, та й закохалися собі навзаєм. Незабаром кохання їхнє і до щирця дійшло, хоч кілька місяців ніхто того не добачав. Почувшися безпечними, коханці почали діяти вже не так обачно, як би в справі тій годилося. Гуляючи одного дня в зеленім гаю серед густих дерев, Джаннотто й Спіна одрізнились од гурту й забігли вперед на прегарну затишну полявину, травою і цвітом рясно замаєну, та й завели там свої жарти любовнії. В розкошуванні тому і час їм не змигнувся; незчулися коханці, як зуспіла їх мати Спінина, а за нею й сам Куррадо.

Розсердився тяжко батько, побачивши сеє, і велів трьом своїм слугам, причини їм не одкривши, дочку й молодика нашого в скрипиці забити і в далекий замок одпровадити, а сам повернувся додому, гнівом і досадою палаючи. І надумав він скарати коханців ганебною смертію.

Мати молодої панії теж була непомалу обурена і вважала, що дочка за переступ свій суворої заслуговує кари, та, дорозумівшися із слів Куррадових, яку розправу він готує винуватцям, не змогла на теє пристати і почала благати розгніваного мужа, щоб погамував своє серце: де ж то видано ― стати на старості літ убивцею рідної дочки, ще й скаляти руки кров'ю слуги свого? Чи немає іншого способу гнів свій справедливий заспокоїти? Укинути їх обох до в'язниці, нехай там помучаться, гріхи свої сподіяні оплакуючи.

Такії речі і ще багато іншого говорила побожна жінка чоловікові і таки розраяла його од того заміру. Куррадо велів ув'язнити винуватців у різних місцях, наказавши держати їх у чорному тілі під пильною вартою, допоки він не розпорядиться інакше. Так і зробили. Легко собі здумати, як то їм обом жилося там у неволі, у сльозах невгавущих та в постах занадто довгих і несамохітних.

Так уже з рік бідували Джаннотто і Спіна у в'язниці, а Куррадо немовби й забув про них; тим часом король Педро Арагонський{103}, склавши угоду з мессером Джаном ді Прочіда, збурив острів Сицилію, і одняв її в короля Карла. Куррадо, як гібелін, вельми зрадів тим подіям.

Коли Джаннотто дізнався про се од свогб вартівника, він глибоко зітхнув і сказав:

― Ох, я нещасний! Уже чотирнадцять років поневіряюсь я світами, ждучи отсього дня. От і діждався, то що мені по тому, коли сиджу я в тюрмі, і хіба мертвий з неї вийду!

― Овва! ― здивувався тюремник. ― Що тобі до того, що там роблять ясновельможні королі? Яке тобі діло до тієї Сицилії?

― Аж серце мені крається, ― одповів Джаннотто, ― як згадаю, ким був там мій батько. Хоч і був я малим дитям, як ми звідти тікали, проте пам'ятаю, що за життя короля Манфреда батько мій був там високим достойником.

― Та хто ж такий твій батько? ― спитав тюремник.

― Хто такий мій батько, ― одказав Джаннотто, ― тепер я вже можу признатися, бо минула та небезпека, що нам давніш загрожувала. Звали його (і тепер зовуть, як він іще живий) Аррігетто Капече, а я теж не Джаннотто, а Джусфред. Якби мені тільки вирватися звідсіль і дістатися до Сицилії, я не сумніваюсь, що матиму там високе становище.

Вартівник не розпитував далі ні про що і того ж дня розповів про все панові. Куррадо, почувши його розповідь, удав, ніби йому те байдуже, проте пішов до мадонни Берітоли і спитав її, чи не мала вона з Аррігеттом сина на ім'я Джусфред. Та одповіла, плачучи, що, якби її старший син був живий, то звався б він Джусфредом і мав би досі двадцять і два роки.

Сеє почувши, упевнився Куррадо, що Джаннотто і є правдивим