Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,

Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє

Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?

Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».

«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.

Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.

Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.

Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»

Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,

Залунав і сміх, і співи, жартували між собою

І погодились, заклавшись, з постановою такою,

Що ходитиме без шапки переможений днів троє.

Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,

Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,

Шермадін же твій - з тобою, не бракує в нього тями.

Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».

Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,

Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.

Ви ж на герць ідіть дивитись,- війську цар промовив чемно,-

Учті - край. Бенкетували з вами весело й приємно».

Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.

Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,

Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,

І царя він просить вийти із хоромини своєї.

Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.

Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.

Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,

Вкупі б'ють, стріляють з луків - це закладу їх умови.

Цар звелів: «Дванадцять ловчих,- всі слідом за мною сміло,

Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,

Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».

От з усіх просторів звірі табунами повалили.

Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,

Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни.

їх ганяв слуга й владика - о видовище прегарне! -

Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.

Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,

Звіра били, кров точили по долинах неозорих…

І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.

Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.

Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,

Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,

Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.

«Він - як дерево Едему» - люди звали Автанділа.

Проскакали довге поле, проминули кручі й строми -

Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.

Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.

Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.

Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»

Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,

Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.

Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?»

І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:

Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,

Пощадіть,- та вам до нього не рівнятись цього разу.

Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.

Сто раз двадцять вбито звірів - скажем це ми і не змилим,

Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,

Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,

Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».

Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,

Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-

Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,

Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.

З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.

Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,

І прийшло дванадцять ловчих - з найбравіших кожен бравий,

Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.

Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,

Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;

Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.

На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.

Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,

Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,

Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.

Бачать, хочуть роздивитись - шлють гінцем до нього джуру.

Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-

Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;

Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.

Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.

Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.

Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,

Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє…» Не зворушить

Ані клич, ні слово левня - він ридає, ревно тужить.

І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,

І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,

Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;

Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.