Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз
Усі примітивні ссавці, що жили на цих трьох територіях, коли динозаври більш-менш одночасно звільнили великі життєві ніші, були доволі дрібними й незначними (можливо, нічними), і раніше їх затьмарювали й пересилювали динозаври. І от вони отримали можливість вільно еволюціонувати, причому в радикально різних напрямках, на цих трьох територіях. Певною мірою саме так і сталося. У Старому Світі немає нічого, що нагадувало б гігантського наземного лінивця Південної Америки, тепер, на жаль, вимерлого. Великий діапазон південноамериканських ссавців включав у себе вимерлу гігантську морську свинку розміром із сучасного носорога, але гризуна (мушу уточнити, що саме сучасного носорога, бо у фауні Старого Світу був і гігантський носоріг розміром із двоповерховий будинок). Але хоча кожен із континентів породив своїх унікальних ссавців, загальна схема еволюції на всіх трьох територіях була однаковою. Ссавці всіх трьох континентів, що опинилися там із самого початку, еволюціонували й розмножилися, породивши спеціалістів для кожного заняття, які в багатьох випадках дивовижним чином нагадували відповідних спеціалістів з інших двох континентів. Кожне заняття: риття підземних ходів, полювання на велику здобич, випас на рівнині і т. ін. — стало предметом незалежної конвергентної еволюції зразу на двох чи трьох окремих континентах. На додачу до цих трьох основних територій незалежної еволюції власні цікаві паралельні історії, у які я не вдаватимусь, мають також менші острови на кшталт Мадагаскару.
Якщо не брати до уваги дивних яйцекладних ссавців Австралії — качконоса та єхидну, — кожного з сучасних ссавців можна віднести до однієї з двох великих груп. Це сумчасті (дитинчата яких народжуються дуже маленькими й підростають у спеціальній сумці) та плацентарні (решта, включно з нами). Сумчасті почали домінувати в еволюційній історії Австралії, а плацентарні — Старого Світу, тоді як у Південній Америці важливі ролі відіграли обидві групи. Еволюційна історія Південної Америки ускладнюється тим фактом, що вона зазнавала спорадичних хвиль вторгнення ссавців із Північної Америки.
Ну от, підготувавши таким чином сцену, можна тепер розглянути деякі заняття та приклади конвергенції детальніше. Важливе заняття пов’язане з експлуатацією просторих пасовищ, відомих як прерії, пампаси, савани тощо. До тих, хто практикує це заняття, належать коні (їхні основні африканські види називаються зебрами, а пустельні моделі — віслюками) та корови, такі як північноамериканський бізон, доведений сьогодні полюванням мало не до повного зникнення. Травоїдні тварини зазвичай мають дуже довгі кишечники, що містять різноманітні типи ферментативних бактерій, оскільки трава — харч низької якості й потребує ретельного перетравлювання. Замість того, щоб розбивати харчування на окремі прийоми їжі, вони зазвичай їдять більш-менш постійно. Упродовж усього дня крізь них рікою течуть величезні маси рослинного матеріалу. Ці тварини часто бувають дуже великими і здебільшого пасуться великими стадами. Кожен із цих великих травоїдних є горою цінної поживи для будь-якого хижака, здатного до нього дістатися. Унаслідок цього, як ми побачимо нижче, існує заняття, присвячене виключно складному завданню їхньої ловлі та вбивства. Це хижацтво. Насправді, коли я кажу «заняття», маю на увазі цілий рід занять з окремими спеціалізаціями: леви, леопарди, гепарди, дикі собаки та гієни — кожен із них полює по-своєму. Такого ж типу розподіл на спеціалізації спостерігається і в травоїдних та представників усіх інших «занять».
Травоїдні мають добре розвинені органи чуття, за допомогою яких вони постійно пильнують хижаків, і зазвичай здатні дуже швидко бігати, щоб за необхідності втекти. Саме тому вони часто мають довгі тонкі ноги й бігають зазвичай на кінчиках пальців, що в процесі еволюції особливим чином видовжилися й зміцніли. Нігті на кінцях цих спеціалізованих пальців стали великими й твердими, і ми називаємо їх копитами. Рогата худоба має на кінці кожної ноги два збільшених пальці — знайомі нам «роздвоєні» копита. У коней майже те саме, за тим винятком, що, можливо через якусь історичну випадковість, вони бігають лише на одному пальці замість двох. Колись він був середнім із п’яти. Інші пальці в процесі еволюції майже повністю зникли, хоча час від часу заново з’являються у вигляді химерних атавізмів.
Як бачимо, в той період, коли в інших частинах світу відбувалась еволюція коней і рогатої худоби, Південна Америка була від них відрізана. Але Південна Америка теж має великі пасовища, і там еволюціонували власні окремі групи великих травоїдних, що використовували цей ресурс. Там були масивні носорогоподібні левіафани, що зі справжніми носорогами не мали жодного зв’язку. Черепи деяких із перших південноамериканських травоїдних наводять на думку, що вони «винайшли» хобот незалежно від справжніх слонів. Деякі нагадували верблюдів, деякі не були схожі на жодну з тих тварин, що сьогодні живуть на Землі, або були на вигляд як дивні примари сучасних тварин. Група під назвою «літоптерни» за своїми ногами майже неймовірно аналогічна коням, однак жодним чином не споріднена з ними. Ця зовнішня схожість навіть обдурила одного аргентинського спеціаліста ХІХ століття, який із національною гордістю, яку ми йому пробачимо, вирішив, що вони були пращурами всіх коней у решті світу. Фактично ж їхня схожість із кіньми була поверховою й конвергентною. Життя на пасовищах майже однакове в усьому світі, і коні та літоптерни незалежним чином виробили однакові якості для розв’язання проблем такого життя. Зокрема, літоптерни, як і коні, втратили всі свої пальці на ногах, крім середнього, який збільшився до нижнього зчленування ноги і сформував копито. Ногу літоптерна майже неможливо відрізнити від ноги коня, однак ці тварини споріднені лише віддалено.
В Австралії ж на пасовищах панують зовсім інші великі тварини — кенгуру. Вони мають таку саму потребу в швидкому русі, але реалізували її інакше. Замість доводити до високого рівня досконалості галопування на чотирьох ногах, як це зробили коні (й буцімто літоптерни), кенгуру удосконалили іншу здібність — до стрибків на двох ногах із великим хвостом для балансування. Немає сенсу дискутувати про те, яка з цих двох здібностей «краща». Кожна з них високоефективна, якщо тіло еволюціонує таким чином, щоб використовувати її на повну. Так сталося, що коні та літоптерни використовують галопування на чотирьох ногах, тож і отримали внаслідок майже ідентичні ноги. Кенгуру ж використовують стрибки на двох ногах, тому розвинули зрештою свої власні унікальні (принаймні з часів динозаврів) масивні задні лапи та хвіст. Кенгуру й коні прийшли в різні кінцеві точки «тваринного простору», можливо, через якусь випадкову відмінність їхніх відправних точок.
Звернувши тепер увагу на м’ясоїдів, від яких ці великі мешканці пасовищ утікали, ми знайдемо ще захопливіші конвергенції. У Старому Світі ми знайомі з такими великими мисливцями, як вовки, собаки, гієни та великі кішки — леви, тигри, леопарди й гепарди. Здається, зовсім нещодавно вимерли «шаблезубі тигри» — великі кішки, названі так за свої
