Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

Нещастя велике спіткало короля. Голову дати відрубати — це не жарт. Та враз обізвався один король:

— Приятелі, король — наш брат. Не рубаймо йому голову. Краще майно його поміж себе розділімо. І це буде для нього кара велика.

«Королівство моє розділити? Я зрівняюся з голодранцями? Ні! Був я королем, а тепер щоб я жебраком по світу ходив? Ніколи! Скоріше голову дам собі відрубати», — подумав король.

Подумав і сказав:

— Рубайте мені голову.

Що було робити? Король сам себе засудив. Покликали королі слуг і наказали ката привести. Слуги пішли і ката привели. Вивели короля надвір — у сад гарний. Король навколішки став і голову на колоду поклав. До колоди підійшов кат і гостру сокиру підняв. Але тут принців голос прозвучав:

— Кате, стій! Не рубай! Я на себе смерть беру!

І послухав принца кат. Зашуміли присутні:

— Що це?

— Що це?

— Як це так?

— Що трапилося?

Тоді принц заговорив:

— Татко мій правду вам казав. У найменшій скриньці Земського духа, хлопчика завбільшки з лікоть він мав, але я того хлопчика випустив. Прошу мені голову відсікти.

А королям все одно було, кому голову відрубати. Вже й хотіли здійснити свій намір, але знайшовся серед них і голос інакший:

— Як же так? Ми відрубаємо королівському синові голову, а наші доньки вийдуть заміж за жебраків? Не рубаймо принцові голову. Іншу кару для нього знайдім.

І стали придумувати королі кару для принца молодого. Думали, думали і на думку цікаву прийшли. Там, у тому саду, і вояки стояли. Вгледіли королі серед цих вояків юнака Івана. Іван і принц — як брати-близнята, і не розпізнати одного від одного. Послали юнака і принца вбратися у форму військову. Повернулися оба, поставили їх метрів за сорок від присутніх і королю наказали вгадати, котрий з них його син. Не міг сина свого впізнати король. І врадилися королі, що принца на п’ять років у світ на мандрівку пошлють. І король погодився з карою такою для сина свого.

Приготувався принц у дорогу. Дав йому король не гроші, а картки, що ціну грошей мали.

З принцом спровадили й Івана. Посідали вони в карету парадну та рушили з королівського двору. Принц ззаду сидів, а Іван візником був. Тяжко прощався король із сином своїм, серце біль йому стискав, і що міг робити? Син пішов у світ, а як там буде, зараз ще тяжко сказати.

Ішов принц з Іваном горами-долинами, лісами, полями, вже й зголодніли, а широко-далеко нікого не бачити. Світ ніби перед ними втікав. Колола принца думка: «Невже ж таке життя спіткало мене? Вдома королівський палац, королівське сонце, королівське повітря, королівський місяць і зірки королівські, а тут пустеля за пустелю заходить». Потрясло життя на колесах принца. І не дивно. Камінь глодати — не в розкоші жити.

Не знати, скільки їхав принц з Іваном: три дні, чи три тижні, чи три місяці, бо ліку дням тим не було. Але під вечір дня одного, якраз тоді, як сонце надобраніч кивало, вгледіли подорожні світельце маленьке вдалині. Твердо постановили:

– Їдемо туди!

Сіпнув віжки Іван, і покотилися швидше колеса. Спиць не бачити було, так він коней погнав. Не пройшло і трьох хвилин, мандрівники біля готелю коней зупинили. З карети вийшов Іван. Двері відчинив і біля них постояв, поки принц на землю ступив. Довідався принц в готелі цьому, що недалеко палац королівський стоїть, і подався туди.

Прийняв король принца. Принцеса вгостила гостя високого стравою смачною і напитки якнайкращі поставила на стіл. Повеселішав принц, повеселішав і Іван. Вгостилися досхочу. Слово на прощання сказали мандрівники і знову міряли світ широкий, подорожуючи. Що думав принц у той час, не так важливо казати. Та що думав Іван, про те якраз хочемо думку снувати.

2

Двоє мандрівників у долину спустились. Води їм захотілось напитись. Та де криничку знайти? Може, колодязь десь тут недалеко? Відбіг Іван трохи вбік і колодязь знайшов. Хтось колись його там побудував. Прибіг візник до принца і каже:

— Колодязь… Ось там…

Пішли мандрівники на колодязь подивитись. Чиста, крижана водичка, як у всіх підбескидських криничках. Але в колодязі вода на дні. Як на дно колодязя зійти?

Позв’язували мандрівники упряж з коней, і хто піде перший?

Іван каже:

— Ось так: раз, принце найясніший, ви мене спустите вниз, а потім — я вас.

Погодився принц і Івана в колодязь спустив. Спустив і витягнув, як візник води напився.

Черга до принца дійшла. Спустив Іван принца в колодязь, а назад не тягне. Принц з переляку побілів. Невже ж принцові прийдеться там затонути? Але не такий вже Іван, щоб принца в колодязі лишив. Він звернувся до принца:

— Витягну вас, принце найясніший, з колодязя цього, але лише так, як ви будете мною, а я — вами.

І принц погодився:

— Добре, Іване. Я буду тобою, а ти — мною, тільки тягни вгору.

Витягнув принца Іван. Роздяглися мандрівники і одягом своїм обмінялись. Іван-принц ззаду сів, а принц-візник спереду зайняв місце. І перед мандрівниками простяглася далека дорога.

Їдуть вони, їдуть горами-долинами як вдень, так і вночі, і спочити не лягають. Треба добратись до людей, бо ж без людського товариства людина нидіє. Пощастило нашим мандрівникам. Десь далеко-далеко замок виднівся. Замок золотий. Сяйво від замку цього на сім разів по сім миль розлягалось. Сіпнув візник віжки, і карета вже майже землі не торкалась. Сонце з-за гір усміхалось, спочити поспішало, а перед мандрівниками ще дорога стелилася нівроку… Але не такі вже простори коні королівські пройшли. Відстань така для коней тих — то мить. Сонце не встигло з горами й долинами попрощатися, а принц і візник до замку королівського прибули. Король дозволив мандрівникам в замок зайти.

В короля цього три доньки було. Поставив король мандрівників серед залу просторого, золотом прикрашеного, а донькам своїм велів серед гостей справжнього принца знайти. Найстарша донька і не подумала, що між мандрівниками могло до заміни дійти. І молодша донька нічого такого не припускала. Що ж — принц той, що й зовнішньо виглядає як принц. А візником вони голову не морочили собі. Але наймолодша донька здогадалася, що мандрівники місцями помінялись, але нічого-нічогісінько не сказала.

Ну, і король візника-принца прийняв як королівського сина. Гостеві свому замок показав, вгостив і звелів у кімнаті такій влаштувати, що сяйвом мінливим очі всліпляла. Нічого кращого, нічого милішого той би в світі не знайшов. Для нього це був