Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва) - Платон

Καὶ ἥ, Οὐκ εὐφημήσεις; ἔφη· ἢ οἴει, ὅτι ἂν μὴ καλὸν ᾖ, ἀναγκαῖον αὐτὸ εἶναι αἰσχρόν;

/c/ — Насправді ти гарно мовив, Агатоне. Але скажи мені ось що: чи не здається тобі, що добре — воно й прекрасне{90}.

— Хіба можу я мати щодо цього іншу думку?

— Але якщо Ерос має потребу в прекрасному, а добре є прекрасне, то виходить, що він має недостаток також у добрі?

— Я не в силі сперечатися з тобою, Сократе, — зізнався Агатон, — хай буде по-твоєму.

— Ні, любий Агатоне, ти не в силі сперечатися з істиною, /d/ з Сократом сперечатися — не складно.

Сократ оповідає науку Ероса, якої його навчила Діотима

— А тепер дам тобі спокій. Виходячи з тих міркувань, де ми з Агатоном дійшли згоди, спробую переповісти вам, як зумію, своїми словами те, що почув колись від однієї мантінеянки на ім'я Діотима, жінки вельми обізнаної у справах Ероса. Свого часу вона стала в пригоді атенцям, коли під час жертвоприношення перед загрозою чуми зуміла на десять років віддалити від Атен це лихо. Мене ж просвітила у справах любові. Отож перш ніж почну розповідати, мусимо з'ясувати, беручи за приклад Агатона, /e/ що таке Ерос і який він, а вже потім скажемо про його діла. Найлегше, мабуть, зробити це так, як та чужинка. Вона раз по раз запитувала, а я відповідав їй щось у тому ж дусі, як ось Агатон зараз: що Ерос — великий бог і що він прекрасний{91}. А вона в такий самий спосіб, як я щойно говорив Агатонові, помогла мені зрозуміти, що, всупереч моїм твердженням, Ерос не є ні прекрасний, ані добрий.

Тоді я запитав:

— Що ти таке говориш, Діотимо? Може, Ерос потворний і лихий?

— Не кажи такого! Невже все, що не прекрасне, мусить, по-твоєму, бути потворне?

/202/ Μάλιστά γε.

Ἦ καὶ ἂν μὴ σοφόν, ἀμαθές; ἢ οὐκ ᾔσθησαι ὅτι ἔστιν τι μεταξὺ σοφίας καὶ ἀμαθίας;

Τί τοῦτο;

Τὸ ὀρθὰ δοξάζειν καὶ ἄνευ τοῦ ἔχειν λόγον δοῦναι οὐκ οἶσθ᾽, ἔφη, ὅτι οὔτε ἐπίστασθαί ἐστιν (ἄλογον γὰρ πρᾶγμα πῶς ἂν εἴη ἐπιστήμη;) οὔτε ἀμαθία (τὸ γὰρ τοῦ ὄντος τυγχάνον πῶς ἂν εἴη ἀμαθία;) ἔστι δὲ δή που τοιοῦτον ἡ ὀρθὴ δόξα, μεταξὺ φρονήσεως καὶ ἀμαθίας.

Ἀληθῆ, ἦν δ᾽ ἐγώ, λέγεις.

/b/ Μὴ τοίνυν ἀνάγκαζε ὃ μὴ καλόν ἐστιν αἰσχρὸν εἶναι, μηδὲ ὃ μὴ ἀγαθόν, κακόν. οὕτω δὲ καὶ τὸν Ἔρωτα ἐπειδὴ αὐτὸς ὁμολογεῖς μὴ εἶναι ἀγαθὸν μηδὲ καλόν, μηδέν τι μᾶλλον οἴου δεῖν αὐτὸν αἰσχρὸν καὶ κακὸν εἶναι, ἀλλά τι μεταξύ, ἔφη, τούτοιν.

Καὶ μήν, ἦν δ᾽ ἐγώ, ὁμολογεῖταί γε παρὰ πάντων μέγας θεὸς εἶναι;

Τῶν μὴ εἰδότων, ἔφη, πάντων λέγεις, ἢ καὶ τῶν εἰδότων;

Συμπάντων μὲν οὖν.

/c/ Καὶ ἣ γελάσασα· Καὶ πῶς ἄν, ἔφη, ὦ Σώκρατες, ὁμολογοῖτο μέγας θεὸς εἶναι παρὰ τούτων, οἵ φασιν αὐτὸν οὐδὲ θεὸν εἶναι;

Τίνες οὗτοι; ἦν δ᾽ ἐγώ.

Εἷς μέν, ἔφη, σύ, μία δ᾽ ἐγώ.

Κἀγὼ εἶπον· Πῶς τοῦτο, ἔφην, λέγεις;

Καὶ ἥ, Ῥᾳδίως, ἔφη. λέγε γάρ μοι, οὐ πάντας θεοὺς φῂς εὐδαίμονας εἶναι καὶ καλούς; ἢ τολμήσαις ἄν τινα μὴ φάναι καλόν τε καὶ εὐδαίμονα θεῶν εἶναι;

Μὰ Δί᾽ οὐκ ἔγωγ᾽, ἔφην.

Εὐδαίμονας δὲ δὴ λέγεις οὐ τοὺς τἀγαθὰ καὶ τὰ καλὰ κεκτημένους;

/d/ Πάνυ γε.

/202/ — Авжеж.

— А що не мудре, те конче й дурне? Хіба ти не помічав, що існує щось посередині між мудрістю і, скажімо, невіглаством?

— Що саме?

— Ти знаєш, що правильну думку, якщо для неї немає слова, не можна назвати знанням, бо що то за знання, якщо його не можна ословити. Але це й невіглаством не назвеш, бо як можна вважати невіглаством спробу осягнути те, що є насправді. Мабуть, правильне уявлення — це щось середнє між розумінням і невіглаством{92}.

— Твоя правда, — потвердив я.

/b/ — Тоді не наполягай на тому, що все не прекрасне мусить бути потворне і все, що не добре, — лихе. Так само, якщо ти погоджуєшся, що Ерос не є ні добрий, ані прекрасний, не думай, що він уже напевно потворний і лихий, але вважай його чимось середнім між одним і другим.

— І все-таки, всі визнають, що він великий бог.

— Коли ти говориш про всіх, то береш до уваги людей обізнаних чи й необізнаних теж?

— Усіх назагал.

Вона розсміялася:

/c/ — Як його можуть вважати великим богом ті, що взагалі не визнають його за бога?

— Це ти про кого? — запитав я.

— Про тебе першого, — відповіла вона, — а я ось друга.

— Як ти можеш таке говорити? — запитав я здивовано.

— Дуже просто, — відповіла вона. — Скажи мені, чи ти, бува, не стверджуєш, що всі боги блаженні та прекрасні? Чи, може, насмілишся сказати, що котрийсь із богів ні блаженним не є, ані прекрасним?

— Ні, присягаюсь Зевсом, — відповів я.

— Тоді скажи, кого ти маєш за блаженних? Чи не тих, хто володіє благістю і красою?

/d/ — Безумовно, — потвердив я.

Ἀλλὰ μὴν Ἔρωτά γε ὡμολόγηκας δι᾽ ἔνδειαν τῶν ἀγαθῶν καὶ καλῶν ἐπιθυμεῖν αὐτῶν τούτων ὧν ἐνδεής ἐστιν.

Ὡμολόγηκα γάρ.

Πῶς ἂν οὖν θεὸς εἴη ὅ γε τῶν καλῶν καὶ ἀγαθῶν ἄμοιρος;

Οὐδαμῶς, ὥς γ᾽ ἔοικεν.

Ὁρᾷς οὖν, ἔφη, ὅτι καὶ σὺ ἔρωτα οὐ θεὸν νομίζεις;

Τί οὖν ἄν, ἔφην, εἴη ὁ Ἔρως; θνητός;

Ἥκιστά γε.

/e/ Ἀλλὰ τί μήν;

Ὥσπερ τὰ πρότερα, ἔφη, μεταξὺ θνητοῦ καὶ ἀθανάτου.

Τί οὖν, ὦ Διοτίμα;

Δαίμων μέγας, ὦ Σώκρατες· καὶ γὰρ πᾶν τὸ δαιμόνιον μεταξύ ἐστι θεοῦ τε καὶ θνητοῦ.

Τίνα, ἦν δ᾽ ἐγώ, δύναμιν ἔχον;

Ἑρμηνεῦον καὶ διαπορθμεῦον θεοῖς τὰ