Українське письменство - Микола Зеров
З наведених вище біографічних даних ми бачимо, як легко він творив фікції, подаючи їх там, де мусив би бути точний фактичний матеріал; як він вигадав і за свого власного батька показав вифантазуваного сербина Федьковича; як вигадав вдовину долю матері, коли її чоловік, а його батько був живий і здоровий; як сам, всупереч метриці, зробив себе сином путилівського красуна гуцула і заявив претензію на неприналежне йому прізвище Косованюк. Чи не так, як надумував він фантастичні дані для своїх автобіографій, — чи не так робив він, сідаючи за свої оповідання? Чи не «набилював» він різні історії на своїх знайомих? Так, у оповіданні «Три, як рідні брати» до фактичної основи, до дійсної пригоди одного з військових своїх товаришів Кочергана чи не приточив він жандаря Тайбера, що р. 1864 бував у нього в Путилові, чи не примусив заплутатись в оповіданні коломийського свого приятеля Якова Несторюка, з яким у той час листувався? Чи не вірив він у реальність їхніх пригод, як вірив у свої біографічні фікції? Вживаючись у власний твір, зростаючись зі своїми героями, він часто запевняв, що фабула того чи іншого оповідання в тому вигляді розігралася і в дійсності, що, напр., історія, списана у «Любі-згубі», єсть один із епізодів його власного життьового досвіду[185] (хоча в тому віці, в якому фігурує Юрій повісті — alter ego Федьковича — сам Федькович жив у Нямцу і ніякого старшого брата з ним не було).
Ця яскравість, чіткість видіння, ця «повноуявність» Федьковича веде до того, що його оповідання не такі схожі на етнографічні записи, як писання Вовчкові, а постаті в них більш індивідуалізовані і не так скидаються на одно обличчя. В мові ж Федьковича менше характерного для нашої наддніпрянської письменниці фразеологічного та лексичного колекціонерства, менше «медової роси з квіток нашої мови».
Далі. Ведучи своє оповідання з усіма прикметами живої гуцульської розмови, Федькович часто не потребує вкладати їх в уста вигаданому оповідачеві, «людині з народу». Оповідання йде від власного його імені. В «Штефані Славичу» читаємо:
«А ти відки?» — став мене випитувати, пообзиравши нас на всі боки.
«Я з Сторонця, пане капраль, з Буковини, коли знаєте».
«З Сторонця? Де тото той Сторонець, що я його не знаю?».
«Ледве й знатимете, пане капраль, бо се дуже далеко на Гуцулах».
Далі капрал питається прізвище нового вояка і звертається до казарми: «А хто — кажуть — буде з Федьковичем за товариша?» Федьковичу не потрібний оповідач з народу: він сам себе всього перестилізував з офіцерського на гуцульський селянський лад, що галицьким редакціям грозив «нашим гуцульським топорищем» і на сторонніх людей справляв враження «генія людової вдачі» (очевидно, цей вираз треба розуміти, що він умів увійти в глибини селянської психіки). А др. Маковей гадає, що «навіть психічна його неврівноваженість виявлялась по-селянськи, що своїми писаннями та поступками він чимраз більше підходив під тип покірного, прибитого долею, побожного і забобонного селянина».
Значення Федьковичевих повістей в українськім письменстві зрозуміємо, коли знатимем, що його «повістки» були першим художнім відтворенням гуцульського життя. За ним пішли Кобилянська і Коцюбинський, Хоткевич і Крушельницький, не кажучи про інших. Хоч, треба сказати, ніхто з тих авторів не підходив до гуцульського життя так захоплено і невимушено просто. Для Коцюбинського і Хоткевича («Камінна душа»), обсерваторів сторонніх, Гуцульщина — то надзвичайно цікавий, патріархальний край з прадідними звичаями і психікою прадідів, а їх роботи — то великою мірою етнографічні студії, засновані на власних записах та науково опрацьованих матеріалах. Для Кобилянської («Битва», «Земля», «В неділю рано зілля копала») Гуцульщина і гори цікаві не самі по собі, а як романтичне тло, як декорація глухої, понурої леґенди. Вона інколи не дає навіть топографічних вказівок. Де відбувалася подія «В неділю рано…», «ніхто не знає, хіба те, що в горах». Перед нами — умовний пейзаж, що має відповідати елементарним пристрастям героїв повісті. Простіші образки гуцульського життя у «Ліс рубають» Крушельницького. Гуцульський звичай і верховинський пейзаж дані немов для того, щоб у ефектному зіставленні показати, як здобутки і вигоди культури проходять в найглухіші «ведмежі» кутки.
Єсть один, проте, автор, теж патріот Гуцульщини, що з таким же, як і Федькович, захопленням подає нам поезію і славу гуцульську ради неї самої, ради її естетичних ефектів — покійний М. Черемшина. Його тематика далеко різноманітніша і темніша, як у Федьковича; сонячна ідилія «Як дим підоймаєся», чергується у нього з драматичними фабулами «Писанок» і «Верховини». Далеко багатші і його художні засоби. Він майстер і в епічній, скупій на слова розповіді, і в драматичному діалозі, і в ліричному обрамленні описів та сцен. І проте його традиціональність відразу уловлюється тонким критичним почуттям.
