Декамерон - Джованні Боккаччо

Здивувався Алессандро, почувши, що дружина його ― королівна англійська, і серце його сповнилось таємною радістю; ще ж більше здивувались ті два лицарі і так розгнівилися, що, мабуть, перепало б добре Алессандрові, а може, й самій королівні, якби се було не при папі, а деінде. Зачудувався ж вельми і сам папа і вбранню королівни, і її вибору, та, бачивши, що назад діла не повернеш, зволив задовольнити її прохання. Спершу заспокоїв він розгніваних лицарів, примирив їх із королівною та її обранцем, а тоді вже дав усі потрібні розпорядження.

Як діждались призначеного дня, то в присутності всіх кардиналів та багатьох інших знакомитих людей, що прийшли як гості на велику урочистість, з'явилась на папин виклик препишно вбрана королівна, така вродлива й люб'язна, що всі її по заслузі хвалили, а обік неї ― в такім самім розкішнім одінні наш Алессандро, виглядом своїм і манерами не на лихваря, а на правдивого королевича схожий, великою почестю од тих двох лицарів шанований. Тут папа велів дати їм урочистий шлюб і після гучного та бучного весілля одпустив їх із своїм благословенням.

Виїхавши з Рима, забажалось Алессандрові, та й дружині його, побувати у Флоренції, куди вже докотилася про них слава; флорентинці зустріли їх з превеликою шанобою, а королівна веліла випустити на волю трьох братів, оплативши попереду всі їхні борги, і повернула їм і жінкам їхнім усі маєтності, за що немалої зажила дяки. Тоді Алессандро з жінкою виїхав із Флоренції, взявши з собою Аголанте; в Парижі французький король вітав їх із честю.

Тим часом два лицарі подались до Англії і так намовили короля, що той простив їх і з великою пишнотою прийняв дочку та зятя, а за якийсь час урочисто посвятив його в лицарі і настановив на Корнуельське графство. Новий граф незабаром примудрився помирити короля з сином, од чого велика благодать для всього острова настала, а вдячні краяни щиро його полюбили. Аголанте одержав сповна все, що йому були винні, і повернувся до Флоренції багатим, як ніколи, та ще й дворянином, ― граф Алессандро звів його в лицарський стан.

Граф із дружиною своєю жив потім славно і, кажуть люди, з допомогою розуму свого та одваги і не без тестевої підтримки завоював згодом Шотландію і став її королем.

Оповідка четверта 

Ландольфо Руффоло{75}, збіднівши, йде в корсари; узятий генуезцями, він зазнає в морі аварії, рятується на скрині, повній самоцвітами, прибивається до одної жінки на Корфу і вертає додому багатирем

Лауретта, що сиділа обік Пампінеї, дослухала до кінця її історію, що завершилась так славно, і, не чекаючи припросин, почала казати:

― Ласкаві мої пані, думається мені, що найбільше діло фортуни ― це видвигнути людину з великої мізерії до королівського стану, як то лучилося з Алессандром у Пампінеїній історії. А що всякому з нас доводиться говорити про ці матерії, то і я насмілюсь розповісти вам притчу, де буде ще більше всяких злигоднів, хоч і не така блискуча розв'язка. Добре знаю, що ви слухатимете моє оповідання не з такою увагою, як попереднє, та вже даруйте ― чим багата, тим і рада.

Кажуть люди, що морське узбережжя між Реджо та Гаетою{76} ― то найкраща містина в Італії; там, поблизу Салерно, простягається над морем так званий Амальфійський берег, засіяний дрібними містечками з садками та фонтанами. Живуть у них усе люди заможні, найбільше заповзятливі купці. В одному з тих містечок, що зветься Равелло{77}, де й тепер таких людей не збуває, жив колись-то багатий-пребагатий чоловік на ймення Ландольфо Руффоло. Та йому не досить було того багатства, і він, хотівши ще удвоє стільки додбати, за малим богом життя свого не занапастив.

Обрахувавши все докладно по-купецькому, придбав він собі величезного корабля, наладував його всяким товаром, що накупив за свої гроші, та й подався до Кіпру. Але там побачив він, що й інших купців чимало туди такого самого краму понавозили, то й мусив продавати все те запівдарма, аби тільки не викидати, і тим зовсім нінащо звівся.

Зажурився тяжко Ландольфо, не знав, що й почати: то був багатир на всю губу, а тепер нараз убогим став… Ні, думає, або помру, або розбоєм поверну собі, що втратив, а не вернуся злиднем туди, звідки багатим виїхав. От продав він комусь там свого корабля, доклав ті гроші до виторгу, купив собі невеличке корсарське суденце{78}, устаткував його добре всім, що треба для того промислу, та й почав шарпати проїжджий торговий люд, а найпаче турків. І фортуна служила йому в добичництві краще, ніж перше в купецтві. Не минуло й року, як він, пограбувавши силу турецьких кораблів, не тільки вернув те, що втратив, а й подвоїв своє багатство.

Навчений лихом, що його вже раз спіткало, не хотів Ландольфо шукати нової біди й поклав собі, що буде вже з нього й того, що має, ― треба додому путь верстати. Повертати гроші на будь-який товар він уже не мав охоти, а поплив прямо додому на тому самому кораблику, на якому так успішно корсарував. Як надплив він уже до Архіпелагу{79}, схопився надвечір супротивний вітер-борвій і страшенно збурив море; невеличкий кораблик мусив шукати безпечного притулку в затишній бухті якогось острівця, щоб перебути там лиху годину.

По якомусь часі в ту саму затоку, де прихистився Ландольфо, прибились дві великі генуезькі барки[18], що верталися з Царгорода[19]. Помітивши Ландольфів кораблик, генуезці перегородили йому дорогу, а впізнавши, чий він єсть (про Ландольфові скарби скрізь-бо ходила слава), вирішили захопити його, бувши зроду людьми грошолюбними та розбишакуватими.

От вони й висадили на берег частину своїх людей з самострілами та іншою зброєю і поставили їх на такому місці, щоб ніхто не міг зійти з судна, не наражаючись на стріли, а самі підпливли маленькими човниками до Ландольфового корабля і досить легко захопили його ― усю залогу впень вистинали. Пожакувавши геть-чисто все на кораблі, вони потопили його, а самого Ландольфа взяли до себе на барку, лишивши йому на хребтині одну благеньку курточку.

Назавтра вітер перемінився, і барки пішли