Таємний агент Микола Гоголь - Петро Кралюк

вдруг каким-то беснующимся, который, увидев у Андрия драгоценную ношу, кинулся на него, как тигр, вцепился в него, крича: “Хлеба!”. Но сил не было у него, равных бешенству; Андрий оттолкнул его: он полетел на землю. Движимый состраданием, он швырнул ему один хлеб, на который тот бросился, подобно бешеной собаке, изгрыз, искусал его и тут же, на улице, в страшных судорогах испустил дух от долгой отвычки принимать пищу. Почти на каждом шагу поражали их страшные жертвы голода. Казалось, как будто, не вынося мучений в домах, многие нарочно выбежали на улицу: не ниспошлется ли в воздухе чего-нибудь, питающего силы. У ворот одного дома сидела старуха, и нельзя сказать, заснула ли она, умерла или просто позабылась: по крайней мере, она уже не слыхала и не видела ничего и, опустив голову на грудь, сидела недвижимо на одном и том же месте. С крыши другого дома висело вниз на веревочной петле вытянувшееся, иссохшее тело. Бедняк не мог вынести до конца страданий голода и захотел лучше произвольным самоубийством ускорить конец свой».

Після прочитання цього уривку мимоволі відчуваєш жаль до цих нещасних людей. І водночас виникає неприязнь до козаків, які вважають неблагородним ділом штурмувати фортеці, зате радо йдуть на те, щоб морити голодом людей, у тому числі людей невійськових — жінок і дітей.

Цікавою є сцена відречення Андрія від вітчизни. Польська панночка говорить йому:

«Не обманывай, рыцарь, и себя и меня, — говорила она, качая тихо прекрасной головой своей, — знаю и, к великому моему горю, знаю слишком хорошо, что тебе нельзя любить меня; и знаю я, какой долг и завет твой: тебя зовут отец, товарищи, отчизна, а мы — враги тебе».

Тобто панночка демонструє цілком свідому позицію. Людина не повинна зраджувати свою вітчизну і своїх співвітчизників (товаришів). Відповідно, любов до вітчизни має переважати над особистими інтересами, зокрема над любов’ю до чужинки.

Проте Андрій поводиться інакше.

«А что мне отец, товарищи и отчизна! — сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречная осокорь, стан свой. — Так если ж так, так вот что: нет у меня никого! Никого, никого! — повторил он тем же голосом и сопроводив его тем движеньем руки, с каким упругий, несокрушимый козак выражает решимость на дело, неслыханное и невозможное для другого. — Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны? Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего. Отчизна моя — ты! Вот моя отчизна! И понесу я отчизну сию в сердце моем, понесу ее, пока станет моего веку, и посмотрю, пусть кто-нибудь из козаков вырвет ее оттуда! И все, что ни есть, продам, отдам, погублю за такую отчизну!»

Така позиція цілком егоїстична. Андрій відкидає розуміння вітчизни як чогось, що дається людині при народженні, й довіку властивого їй: для нього вітчизна — те, що «милее всего». Чи не був це крик душі самого Гоголя, який вважав, що ніхто не має права нав’язувати йому вітчизни і що він має право сам собі її обирати? Це він і зробив, зрікшись України і ставши на службу до російської імперської влади. І цей вибір йому виявився милішим.

Але сцена зради Андрія може бути потрактована й глибше. Тут маємо протиставлення національної свідомості та свідомості індивідуалістичної, фактично — антинаціональної. Першу репрезентує польська панночка. Чи не хотів Гоголь сказати цим, що в поляків є розвинене почуття національного? Другу свідомість репрезентує українець Андрій. Звісно, при бажанні позицію Андрія можна розглядати як виняток із правила. Але чи не є цей виняток натяком на те, що українцям у цілому якраз вираженої національної свідомості й бракує?..

І нарешті — сцена вбивства Андрія:

«— Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью! — сказал Тарас и, отступивши шаг назад, снял с плеча ружье.

Бледен как полотно был Андрий; видно было, как тихо шевелились уста его и как он произносил чье-то имя; но это не было имя отчизны, или матери, или братьев — это было имя прекрасной полячки. Тарас выстрелил.

Как хлебный колос, подрезанный серпом, как молодой барашек, почуявший под сердцем смертельное железо, повис он головой и повалился на траву, не сказавши ни одного слова».

Не можна сказати, що ця смерть подана як героїчна. Але вона виглядає як достойна. Андрій не просить пощади. Він спокійно сприймає смерть. І це підносить його в очах читачів.

Цю сцену можна проінтерпретувати й в автобіографічному плані. Гоголь усвідомлював, що зрадив Україну. І знаходив для цієї зради виправдання, говорив про нецивілізованість України, водночас остаточно не зрікаючись її. Звідси — залюбування й захоплення своєю вітчизною, її минулим. Письменника мучила ця зрада. І він бачив, що це його губить. Україна породила Гоголя, але вона його й убивала.

У повісті зустрічається чимало негативних характеристик поляків. Але ці характеристики звучать переважно з вуст їхніх ворогів — козаків та євреїв. Що ж до власне авторського ставлення до польського народу, то воно не завжди є негативним. Іноді чуємо в Гоголя нотки співчуття — як-от у вищенаведеній сцені, де поляки не здаються ворогам навіть під загрозою голодної смерті. Позитивно зображена й анонімна польська панночка. Хоча мимохідь і говориться про її «ветреность», але поводиться вона цілком достойно, навіть відмовляє Андрія зраджувати вітчизну. Так чи інак — читач переймається симпатією до неї.

Якщо виходити з цього, то однозначно антипольським твором «Тараса Бульбу» не назвеш. Хоча й пропольським назвати не можна. Багато що залежить від інтерпретацій.

Гоголівські жиди

Особлива тема в повісті — це тема євреїв, яких Гоголь традиційно іменує жидами. На той час така назва була поширена на теренах України та Польщі і не мала негативної конотації.

Один з лідерів сіонізму Володимир Жаботинський вважав, що євреї в повісті «Тарас Бульба» зображені вкрай негативно. Загалом така думка має поширення.

Наскільки вона правдива?

Перше знайомство з євреями в повісті відбувається, коли козаки на чолі з Бульбою та його синами потрапляють на Запорізьку Січ. Тут, виявляється, є чимало євреїв. Правда, живуть вони на «несправжній» Січі, на передмісті, займаючись переважно торгівлею. Таким є Янкель, який стає одним із головних персонажів повісті.

І в першій, і в другій редакції твору є опис єврейського погрому, який вчинили козаки, почувши, нібито євреї утискають православних християн. На Запоріжжя приходять козаки з “Гетьманщини”, й один із них