Таємний агент Микола Гоголь - Петро Кралюк

«Балабан, куренной атаман… грянулся также на землю. Три смертельные раны достались ему: от копья, от пули и от тяжелого палаша. А был один из доблестнейших козаков; много совершил он под своим атаманством морских походов, но славнее всех был поход к анатольским берегам. Много набрали они тогда цехинов, дорогой турецкой габы, киндяков и всяких убранств, но мыкнули горе на обратном пути: попались, сердечные, под турецкие ядра. Как хватило их с корабля — половина челнов закружилась и перевернулась, потопивши не одного в воду, но привязанные к бокам камыши спасли челны от потопления. Балабан отплыл на всех веслах, стал прямо к солнцу и через то сделался невиден турецкому кораблю. Всю ночь потом черпаками и шапками выбирали они воду, латая пробитые места; из козацких штанов нарезали парусов, понеслись и убежали от быстрейшего турецкого корабля. И мало того что прибыли безбедно на Сечу, привезли еще златошвейную ризу архимандриту Межигорского киевского монастыря и на Покров, что на Запорожье, оклад из чистого серебра. И славили долго потом бандуристы удачливость козаков. Поникнул он теперь головою, почуяв предсмертные муки, и тихо сказал: “Сдается мне, паны-браты, умираю хорошею смертью: семерых изрубил, девятерых копьем исколол. Истоптал конем вдоволь, а уж не припомню, скольких достал пулею. Пусть же цветет вечно Русская земля!..”».

Чого варта лише сцена, коли з козацьких штанів майструють вітрила! Вигляд вона має і малореалістичний, і вкрай комічний: козаки з голими задами шиють вітрила, щоб урятуватися від турків… Тут мимоволі виникають асоціації з іншою сценою, поданою трохи раніше: коли отаман Хліб без штанів опиняється в польському полоні. Зрештою, згадка про пошиття вітрил із козацьких штанів не є доречною, коли йдеться про геройську смерть козака.

А ось приклад типового лубка:

«…Повел Кукубенко вокруг себя очами и проговорил: “Благодарю бога, что довелось мне умереть при глазах ваших, товарищи! Пусть же после нас живут еще лучшие, чем мы, и красуется вечно любимая Христом Русская земля!”. И вылетела молодая душа. Подняли ее ангелы под руки и понесли к небесам. Хорошо будет ему там. “Садись, Кукубенко, одесную меня! — скажет ему Христос, — ты не изменил товариществу, бесчестного дела не сделал, не выдал в беде человека, хранил и сберегал мою церковь”».

І карикатурність, і елементи лубка фактично руйнують героїчний пафос патріотичної сцени загибелі під Дубном. Мимоволі виникає крамольне питання: чи справді сам Гоголь на боці козаків, як це може видатися на перший погляд?..

Загалом же світ, який репрезентують козаки, живе за своїми законами, відмінними від законів цивілізованого світу. Тут те, що в світі сприймається як певне благо, може бути презирливо відкинуте. Наприклад, гроші. Для козака вони не мають ціни, їх можна просто прогуляти. Натомість грабунок у козацькому світі сприймається як молодецтво, як такий собі героїчний чин. А християнство часто ототожнюється з пияцтвом («добрий християнин» має пити горілку).

Як ставиться Гоголь до козацького світу? Певно, однозначної відповіді на це питання ми не знайдемо. Він вважав, що саме до козацтва належали його предки, а отже, й він сам має якусь причетність до цього світу. Гоголь нерідко демонструє замилування козацтвом, намагається виправдати такі вчинки, які, здавалося б, не повинні виправдовуватися. Він ніби говорить читачеві: а що ви хочете — у козаків свої правила, свої закони, зрештою, свій світ!

І все ж таки Гоголь, судячи з усього, не вважає себе представником цього світу. Він — людина цивілізована. Його окультурила спочатку Імперія, потім — Європа. Ця європейська окультуреність особливо відчувається в другій редакції повісті. Гоголь дистанціюється від козацького світу. Часто показує його темні сторони. І водночас — він під впливом чару козацтва.

Отакий парадокс.

Андрій, поляки…

Повість «Тарас Бульба» можна трактувати як історію інтеграції Бульбенків, Остапа й Андрія, у козацький антисвіт. Ця інтеграція виявилася невдалою: і один, і другий гинуть. Гинуть по-різному — але трагічно.

Остап (про це йтиметься далі) представлений як людина прямолінійна, у чомусь навіть примітивна. Тому він «пливе за течією» й відносно легко соціалізується в цьому антисвіті. Інша справа — Андрій. Він зображений як натура складна. В якомусь розумінні Андрій — копія автора (про це також говоритимемо далі). Він покидає козацький світ (хоч це нібито є зрадою) й легко переходить у світ цивілізації. У цьому переході можна побачити шлях самого Гоголя: адже він теж відмовився від старого, традиційного українського світу, який стояв на козацьких плечах, і легко перейшов у світ імперський.

Прискіпливий аналіз тексту повісті не дає підстав уважати Андрія негативним персонажем. Навіть його зраду не випадає сприймати однозначно. Не варто однозначно трактувати й поляків, на бік яких перейшов Андрій: адже поляки є представниками цивілізованого світу.

При поверховому читанні твору складається враження, що «Тарас Бульба» — твір антипольський. Так його сприймало чимало польських критиків. Одним із перших серед них був Міхал Ґрабовський, який, до речі, ставився до Гоголя позитивно. Рецензію на повість він написав у формі листа, який спочатку був опублікований у російському перекладі в журналі «Современник» (січень 1846 року), а потім уже в оригіналі — у віленському часописі «Рубікон».

Ґрабовський вважав, що повість є слабкою, і вона не належить «ні до поезії, ні до історії». Критик дорікав Гоголю за цілковиту відсутність реалізму навіть у деталях. Наприклад, абсолютно антиреалістичними, з його точки зору, є сцени страти козаків або знайомства Андрія з дочкою воєводи. Ґрабовський вважав смішним, що російські критики (натяк на Бєлінського) порівнюють «Тараса Бульбу» з гомерівськими поемами. Польський критик стверджував: рано чи пізно цей гоголівський твір перетвориться на сміття.

Відомий польський славіст Александр Брюкнер, який хоч і походив з України, але демонстрував антиукраїнські настрої, 1922 року писав, що повість «Тарас Бульба» «досі має незаслужену славу». Cам же твір він характеризував як «фарс, вигаданий найгіршим чином». Також Брюкнер підмітив певну схожість відомої трилогії Генрика Сенкевича («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський») з гоголівським «Тарасом Бульбою». Наприклад, Богун, закоханий у польку Гелену, чимось нагадує Андрія Бульбу. Справді, Сенкевич міг ознайомитися з повістю «Тарас Бульба» ще за шкільною лавою. І в нього могло виникнути бажання «відповісти» на цей бестселер. Згадана його трилогія й стала такою відповіддю. Сам Сенкевич зізнавався, що «Вогнем і мечем» він розглядав як поправку до образу козацтва, створеного Гоголем у «Тарасові Бульбі».

Як правило, польські автори, критикуючи «Тараса Бульбу», звертали увагу на неісторичність чи навіть антиісторичність твору