Меч королів літ-1 - Сергій Батурин
Покль зробив знак своїм слугам, що стояли осторонь, і ті піднесли королю цілу купу ядранських книжок.
— Передайте князеві мою вдячність, — почав роздивлятись книжки Зульфікар: Ондр — «Птиці чудернацькі», Акса Зе — «Недолюблена жінка», Рван — «Крах-кінець…».
— Автор цієї книжки, — пояснив барон, — пророкує загибель більшої частини Ядрану від невігласів, зрадників і зневажання одвічних традицій. Він звинувачує ядранський народ у тому, що, не змігши протистояти вторгненню, не вміє пристосуватися до реалій, аби вижити…
— А, — відклав книгу король. На одній з книжок він побачив ім’я, якого раніш не чув — Матта. «У Ядрані майже всі річки звуться жіночими іменами», — згадав і розгорнув книгу на першій-ліпшій сторінці.
Там були вірші:
«Я п’ю любовних снів солодкий трунок.
Я не встидаюсь провінційних слів,
Мої пісні — чарівний візерунок:
В них квіти, ноти, плями кольорів.
Душа — не дримба, ніжна то челеста,
Якій високі звуки до снаги…
Пісні душі лунають з перехрестя
Шляхів любови, туги та жаги».
— Ніколи не чув про неї, — сказав Зульфікар.
— Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, — відповів барон.
— Я так думаю, що ядранські поети — чудові й талановиті… — сказав Зульфікар.
— Дякую, — схилився в поклоні барон-поет.
— У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, — я сподіваюсь бути тоді у Майвані, — заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурна; я хотів би, щоб це сталось у вашому супроводі.
Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську гвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе в каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.
— Як чула ваша величність…
— Ми тільки удвох тут… Коли сторонніх немає — етикет тільки заважає, ми можемо бути на «ти», як і личить друзям, — перебив Зульфікар Гирея.
— Добре, — погодився капітан. — Як ти чув, у Азиза є в Ель-Брадо людина, яка посилає голубів. Голуб летить швидше, ніж пливе вітрильник. Від Хасилойї до Майвани йти добу з половиною, Ель-Брадо — майже точно на половині дороги. Тобто, щоби прийти, як ми хотіли, до Майвани на світанку, повз Ель-Брадо ми повинні пройти вдень! А якщо ми зараз зменшимо хід, то пройдемо повз Ель-Брадо вночі і будемо у Майвані ввечері.
— Добре, можемо прибути туди ввечері, але — пізно ввечері!
Не летить, як може — ледь плентається Небесна ескадра. Таким ходом ходять тільки прогулянкові кораблі, які по вихідних за гроші катають цивільну публіку уздовж узбережжя. Та нічого не поробиш: і ніч, і день йде ескадра лельом-полельом. Потроху підійшли до Великої Черепахи та вітрил не додавали. А коли сонце почало сідати за високі гори острова, Гирей раптом наказав збільшити хід. «Акула» почала відставати від фреґата, а «Морська ворона» та «Лазурова лілея» трималися поруч. Настала ніч. Судна кільватерною колоною йшли за своїм флагманом, орієнтуючись на його ходові вогні, а «Світанкова зоря» йшла по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. У передсвітанковій темряві пройшли маяк Ель-Брадо, а зранку додали вітрил іще. Капітани суден ескадри змушені були застосувати всю свою майстерність, аби утриматися за Гиреєм, а той — стримуватися з огляду на них. «Акула» ж іще вночі безнадійно відстала… Цілий день мчали вітрильники повз Велику Черепаху. Зульфікар дивився на берег і дивувався розумові діда: всюди, де до берега могли підійти кораблі, були побудовані неабиякі укріплення з могутньою артилерією, більшу ж частину узбережжя надійно захищали хижі ненаситні скелі та підступні гострі рифи.
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли у порт Майвани влетіла Небесна ескадра з королівськими — золоте сонце на білому тлі — штандартами на щоглах. Ніхто не чекав на приїзд молодого короля — форти навіть не дали зустрічного салюту.
Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців і моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли в королівський палац.
Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам’ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.
Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв із друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці — око.
— Не сподобалася мені Квінізорайя, — розповідав принц. — Три місяці там просидів — жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя…
— Особливо погляди, — увійшов з офіцерами до зали король. — Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!
— Про що ти, брате? — зробив здивований вигляд принц.
— Про це, — кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд із пляшечкою впала залізна військова рукавичка.
— Завтра зранку на
