Меч королів літ-1 - Сергій Батурин

Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.

— Це той? — повернувся до Гирея король.

— Це той, — впізнав нічного нападника капітан.

— Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?

— Я від тебе вперше чую, що він капітан, — упізнав Гирея моряк. — Просто посварилися сп’яну.

— Тобто, ти не заперечуєш того факту, що напав на офіцера королівського флоту?

— Ні, — нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.

— І не шкодуєш, що скоїв напад?

— Я шкодую, що не вбив його, — загарчав губатий. — І його, і ще декого.

— Чого ж так? — досить спокійно подивися на приреченого моряка Блек. — До речі, ти знаєш, що тебе повісять?

— А мені плювати. Ви тільки й можете, що вішати, зраджувати і прирікати на голодну смерть. Ви, пранги, взагалі підла порода! І я шкодую, що не зміг помститися вам!

— Ну, досить, — вирішив адмірал. — Владою губернатора острова Мала Черепаха, даною мені королем народу прангів, за напад на офіцера військового флоту королівства я караю тебе довічним ув’язненням на мідних копальнях! Як твоє ім’я?

— Нащо тобі моє ім’я? — люто глянув на губернатора засуджений.

— Я маю щось записати у вирок, — байдуже повідомив адмірал.

— Пиши, — нахабно підняв голову моряк. — Моє ім’я — Алекс Блек!

У німій тиші, що впала, як туман Морських Мольфарів, зміцнів злий голос в’язня:

— Чого витріщився? Пам’ятаєш співачку Лотту з Люнни? Не забув? Вона тебе все життя пам’ятала! Аякже! Капітан «Морського носорога». Квіти дарував! Шляхетним прикидався! А потім покинув вагітною — і поїхав!

Почувши ці слова, Зульфікар занімів: він згадав Гасхурн і княжну Оло.

— Лотта з Люнни не могла завагітніти! — закричав адмірал.

— Чому це? — єхидно примружився Алекс.

— Тому, що вона була метискою, — не так упевнено сказав Устін Блек.

— Це тобі, часом, не король Доар сказав? А чи знаєш ти, що він днів за п’ять до тебе підкочувався до матері з тим самим, що й ти, але йому вона відмовила? Вона розповідала, коли я вже був дорослий. А ти не знав, татусю? А ти подумай, чому він тебе, героя війни, сюди запхав! А потім вона не змогла співати з черевом і втратила роботу, народився я. Вона кохала тебе до останнього дня, чекала на тебе! Ходила на берег, начебто на прогулянки, а сама вдивлялася в небокрай — чи не з’являться вітрила «Морського носорога»! Ми бідували, і я, син прангівського шляхтича і фатійської дворянки, лягав спати голодним і не ходив до школи!

Зульфікар уявив княжну Оло, яка стоїть на причалі та вдивляється у морську далечінь.

— А потім, — із викликом вів далі Алекс Блек, — коли мені було п’ятнадцять років, вона померла, і її поховали сусіди на кладовищі для бідняків, а я пішов найматись юнгою на перший-ліпший корабель. Тоді я поклявся помститись усім винуватцям наших бід: і тобі, і Гадрузам…

— Що міг зробити ти, простий моряк, королям? — здивувався Зульфікар.

— Краще б тобі не питати, Гадрузе! Бо те, що ти почуєш, саме собою буде страшною помстою! — презирливо кинув син адмірала.

— Підніміть його з колін, — раптом наказав ґвардійцям Зульфікар. — Говори, Алексе Блек, як ти помстився Гадрузам.

— Хай мене розв’яжуть, — заявив той.

— Розв’яжіть, — дозволив король.

— Три роки тому, — почав свою розповідь Блек-молодший, — я повернувся до Партерена (я давно вже купив там собі будиночок) із рейсу до Південних морів. На другий день до мене прийшов майванський купець Месроп. Він добре знав, хто я, сказав, що знав мою матір та батька…

— Ти кажеш — Месроп? Месроп справді був тоді з нами у Фатії. То це він, — схопився за голову адмірал, — об’їхав під час негоди затоку і повідомив Доарові про мій зв’язок із Лоттою.

— Мені продовжувати? — спитав Алекс.

— Продовжуй, — кивнув король.

— Той Месроп сказав, що репрезентує дуже впливову особу, яка допоможе мені помститися, оскільки це в її інтересах. Він запропонував мені піти на службу до цієї особи за дуже велику платню і стати боцманом на одному з двох кліперів сильбертальської побудови, які записані на Месропа, але фактично належать тій особі. Весь цей час ми нічого особливого і не робили: плавали собі, та й усе, але якось Месроп передав наказ замаскувати корабель під ядранський, йти на Гряду і чекати у Квінізорайї. Корабель стояв на рейді, а ми пили по всіх шинках. Тоді ми й перестріли цього, — кивнув на Гирея, — пана з дуже гарною жінкою. Нам не пощастило: він виявився дуже вправним бійцем, а ми були надто п’яні… Він одного вбив, потім здійнявся галас і ми втекли, а вночі забрали тіло свого товариша, яке вони кинули у стічну канаву, — аби ніхто його не впізнав і нас не знайшли через нього. Ми прив’язали до тіла величезну каменюку і втопили його у бухті. Тиждень я ховався на кораблі, а потім надійшов новий наказ — і ми пішли з Гряди.

За півроку ми повернулися, знову приїхав Месроп із тією впливовою особою. Вони привезли одну річ: здогадались — яку? Так, меч! І сказали йти у певний пункт, де мені з мечем перейти з того кліпера на «Лебідь». Дуже просто: шукали б ядранський кліпер, а не сильбертальський. Ваш фреґат виявився швидшим, аніж можна було розраховувати, а «Ворона» надто обросла водоростями та молюсками… Тільки диво врятувало нас…

— «Ворону» вже покренґували, — повідомив король. — І