Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Костянтин Вільович Москалець

Саме вона робить вірші Таран (насичені європейськими культурними реаліями та способами версифікації) дуже схожими на японські хайку. Цитувати поодинокі, найбільш «вдалі» рядки хайку — недоречно, тому що вони складають єдиний образ. Так само з багатьма поетичними рядками Таран, чітка мисленнєва каліграфія та своєрідність яких найадекватніше прочитуються в добре продуманому контексті цілого твору, циклу, всієї книги. Часто навіть назва окремого циклу звучить як місткий концепт: «Летюча риба й ангели», «Нова колекція коханок», «Щоденник самотньої», «Запізнілі мандрівки»… Аркадне перевисання одного циклу до іншого стає серією перевтілень, які, відтак, складаються на «Книгу…». Не-до-кінця згасання, почергове спалахування напівзаснулого жару створює феєричну, заворожливу картину — може, драму, — інтенсивного життя тонкої та вразливої душі («наскрізної», за визначенням поетеси). Пташиний профіль, летюча риба, русалка із дзеркальною лускою, єгиптянка з котячими очима й ніжна книга, босонога душа на темному снігу — вервиця цих та інших улюблених зображень і самозображень Людмили Таран замикається в смислове коло єдиного образу ідентичності, образу до смерті тендітного й незламного. Жінка, яка впокорюється власному тілу й повстає проти нього, жінка, яка відчуває інтимну насолоду від свого старіння — і тужить за юністю, жінка, закохана в подорожі й повнозвучні екзотичні слова, подеколи створені самотужки (ось хоча б і цей дивовижний «ангеларій»), ця повністю начебто земна жінка з милим лепетанням і схильністю до вчування у світогляди черепах, саламандр, чоловіків та інших чудернацьких істот, — отже, ця багаторазова жінка не забуває з усією можливою серйозністю наголосити на тому, що хоча вона й порох, але порох  б о г о н а т х н е н н и й. Її особлива гідність криється в невигаданій і невдаваній причетності до безсмертних сутностей, у громадянстві, котре належить Речі Непосполитій, високогірній вітчизні: Зблисне у грудях кристал невідомою гранню — Впіймано промінь, послання, уловлено звістку Мовою ангелів. Високогірня вітчизна чиста і вічна. («Знову — це буйне шаленство…»)

Чи не внаслідок отакої виразно прочутої приналежності до високогірньої вітчизни у віршах Людмили Таран з'являється неприхована і, сказати б, ранньохристиянська відраза до грішного падолу, де безупинно розширюється «майдан залежності і рабства», «де сюжети облич — як олжа, що з усіх проступає шпарин…» Гострі доторки безсмертя й позачасся формують відмінний від поширеного штиб чуттєвості та моралі, коли еротична насолода постає ієрофанією («Гарячим язиком — по шовку…»), одночасно викликаючи непереборне почуття провини перед ангелами, котрі «почувши наші стогони любовні, Зіжмакались зі страху, як папір». З часом здобутий досвід коливань між крайнощами вихолоняє в прозору перлину сталості й знову-неторканості, в остаточну свободу:

Я — вільна від самої себе, І в тиші строгій і стрункій Я чую: ангели на небі Перегортають сторінки Книжок улюблених. («Я — заспокоїлась. Я — тиха…»)

Довершений закон свободи відкриває для душі нові потреби — скажімо, потребу смирення, тримаючи її в повсякчасній готовності до відгуку на вищі поклики й незримі провідини:

Не озиратись — озиватись: в пітьмі, у сяєві софітів, У натовпі, самотині — я скинусь, Отче мій, мов риба. Бо що в мені моє? Скелет? Чи дихання моє в легенях? Чи кров у венах? Тільки нить Незрима, що сягає неба. («Я знаю, Господи: щодня…»)

Свобода від самої себе — це нова тотожність, не менш правдива за зужиту попередню. «Книга перевтілень» сприймається як відверта сповідь про сходження, про болісне й солодке прилучення до таємничих джерел душі, які, на відміну від скороминущого Его, підвладного змінам, старінню, смерті, залишаються постійними, юними й безсмертними. Таке прилучення, однак, не означає розлучення з буденними планетами людей. Навпаки, тільки воно й дає змогу пильної любові до найнепомітніших, найминущіших виявів тутешнього перебування. Відстороненість утворює простір, де сакральними та святковими постають усі речі та явища: від колоній моху в Карпатах — до пралісу темної папороті в Грузії, від ніжних пахощів дитини — до благісного, всепрощаючого розчулення, викликаного звуками улюбленого блюзу або ж тими перетвореннями, що відбулися в тобі:

…Раювання — це вертикаль. У цих синкопах, що стискають горло, — Вітчизна. Похмуре море, Mare terrebrarum, Відхлинуло. І простір — непорочний. Ангеларій. Сферична таїна, що розрослась До вічности. («Улюблений блюз…»)

«Книга перевтілень» Людмили Таран є вагомим внеском до сучасної української поезії. Її місце на поличці — поруч із не менш цікавими збірками Ірини Жиленко, Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, що з'явились останнім часом. Тут немає ексгібіціоністського «розверзання ложесн», яким зловживають ті, кому взагалі нічого сказати й показати, ця поезія достатньо герметична, щоби відлякати так званого «масового» читача. Натомість вона сповна відкрита для тих, хто зважується на самостійне прочитання й осмислення. Безмежна ніжність і лякливість, раптова мудрість і екстатична відвертість віршів Людмили Таран іще не раз спонукатимуть повертатися до них, перечитувати, перевтілюватись і хтозна-чого почувати себе щасливим.

Переживаючи непомірне тепер

Нова збірка поезій київського поета Олеся Ільченка «Міста і острови» — п'ята за рахунком у його творчому доробку. Перед цим були «Зимовий сад» (1991), «Сузір'я