Скандинавська міфологія - Ніл Гейман

— Завиває, мов лисиця серед ночі! — вигукнув Бальдр, задихаючись від сміху.

— Локі верещить, як мале дитя! — загиготів Бальдрів брат Хьод, який був сліпим, але все одно сміявся щоразу, коли чув крики Локі.

Скаді не сміялася, однак на кутиках її губ почала з’являтися тінь посмішки. Щоразу, коли мекав цап чи верещав Локі, посмішка ставала трохи ширшою.

Спочатку потягнув Локі. Тоді потягнув цап. Локі завищав і смикнув за мотузку. Цап заревів і потягнув на себе ще сильніше.

Мотузка тріснула.

Локі зробив пірует у повітрі, стискаючи свій пах, і ляпнувся прямо на коліна Скаді, скиглячи, немов побитий пес.

Скаді розсміялася з гуркотом гірської лавини. Вона розсміялася так гучно, наче розколовся льодовик.

Велетка сміялася так довго і сильно, що в її очах заблищали сльози, і, сміючись, вона вперше потягнулася до свого новоспеченого чоловіка Ньйорда і стиснула його руку.

Локі зліз з її колін і пошкутильгав геть, стискаючи обома руками в себе між ногами й ображено зиркаючи на всіх богів та богинь, які реготали ще голосніше.

— Що ж, от і все, — сказав Бог-отець Одін доньці гіганта Скаді, коли весілля скінчилось. — Ну, майже все.

Він показав Скаді на вихід, і вона вийшла з зали разом з Одіном, а поряд ступав її чоловік. Поряд з похоронним багаттям, яке боги розклали для останків велетня, стояли дві величезні кулі, всередині яких грало світло.

— Ці кулі, — сказав Одін Скаді, — були очима твого батька.

Бог-отець взяв два ока і підкинув їх у нічне небо, де вони разом спалахнули та засяяли одне поряд з одним.

Погляньте в нічне небо у середині зими, і ви побачите зірки-близнючки, що світять одна коло одної. Ці дві зірки — очі Тьяцці. Вони досі сяють на небі.

Історія про Герд і Фрейра

I

Фрейр, брат Фрейї, був наймогутнішим із ванів. Він був вродливим і шляхетним, чудовим воїном і коханцем, але йому не вистачало чогось у житті, і Фрейр не знав, чого саме.

Смертні Мідґарда шанували Фрейра. Вони вважали, що він править порами року. Фрейр робив землі плодючими і вдихав у мертвий ґрунт життя. Люди поклонялися Фрейру й любили його, але це не могло заповнити порожнечу в його душі.

Фрейр оглянув свої речі: його меч був такий могутній і дивовижний, що міг вести бій сам по собі. Але це не вдовольнило Фрейра.

У нього був Ґуллінбурсті, вепр із золотою щетиною, створений гномом Брокком і його братом Ейтрі. Ґуллінбурсті тягнув колісницю Фрейра. Він міг рухатися в повітрі та в воді, мчати швидше за будь-якого коня, бігти навіть у найтемнішу ніч — завдяки яскравому сяйву золотої щетини. Але Ґуллінбурсті не вдовольнив Фрейра.

У нього був Скідбладнір — корабель, збудований трьома гномами, відомими як сини Івальді. Це був не найбільший корабель на світі (ним був Наґльфар, корабель мертвих, зроблений із необрізаних нігтів покійників), але на ньому могли поміститися всі аси. Коли Скідбладнір вирушав у плавання, його завжди супроводжував попутній вітер, і він міг відвезти куди завгодно. І хоча це був другий за величиною корабель у світі й на ньому поміщалися всі аси, Фрейр міг скласти Скідбладнір як скатертину і носити в сумці. Кращий корабель годі й уявити. Але Скідбладнір не вдовольнив Фрейра.

Йому належала найліпша резиденція після Асґарда. Це був Альвхейм, дім світлих альвів, де його завжди чекали і вважали королем. Не було у світі місця, подібного до Альвхейма, але і він не вдовольнив Фрейра.

Фрейрів слуга, Скірнір, належав до світлих альвів. Він був найкращим слугою, мудрим і кмітливим.

Фрейр наказав Скірніру запрягти Ґуллінбурсті, й вони разом вирушили до Асґарда.

Діставшись туди, вони пішли до Вальхалли — великої зали убитих. В Одіновій Вальхаллі живуть ейнгерії, «ті, хто воюють одні», — всі чоловіки, які померли відважною смертю в бою з початку часів, їхні душі забирають з поля бою валькірії, діви-войовниці, на яких Одін поклав завдання приносити душі шляхетно загиблих, полеглих у бою воїнів, до їхнього останнього пристановища.

— Певно, їх там багато — сказав Скірнір, який ще не бував у Вальхаллі.

— Багато, — підтвердив Фрейр. — А в майбутньому буде ще більше. Нам знадобиться чимало воїнів, щоб здолати вовка.

Наблизившись до полів, що оточували Вальхаллу, вони почули звук бою; долинув брязкіт металу, а з ним і глухі удари зброї об тіло.

Вони побачили могутніх воїнів різного віку та походження у повному обладунку, які зійшлись у рівному бою, і кожен з них боровся не на життя, а на смерть. Невдовзі близько половини чоловіків лежали мертвими на траві.

— Досить, — пролунав голос. — На сьогодні бій закінчено!

Й відразу ж ті, хто вистояв у бою, допомогли мертвим підвестися з землі. Фрейр і Скірнір дивилися, як їхні рани затягуються, і ось уже воїни сідають на своїх коней. Всі, хто взяв участь у бою того дня, переможені та переможці, поїхали додому в Вальхаллу, призначену для шляхетно полеглих.

Вальхалла становила собою величезну залу. В ній було 540 дверей, і в кожні двері могли в ряд пройти 800 воїнів. Вона вміщала більше людей, ніж можна собі уявити.

Починався бенкет, і воїни веселились. Вони їли вепряче м’ясо, яке готували у гігантському казані. Це було м’ясо вепра Сехрімніра: щоночі воїни ним частувались, і щоранку гігантський звір оживав, готовий бути вбитим знову і віддати своє життя та тіло, щоб нагодувати шляхетно загиблих. Скільки б не було воїнів, м’яса завжди вистачало кожному.

На стіл подали мед.

— Це ж скільки треба меду, щоб їх всіх напоїти, — сказав Скірнір. — Звідки він береться?

— Його дає коза Хейдрун, — пояснив Фрейр. — Вона стоїть на даху Вальхалли й об’їдає листя з дерева Лерад — так називається гілка світового дерева Іґґдрасілль. З її вимені тече найкращий мед. Його завжди вистачатиме на кожного воїна.

Вони наблизились до високого стола, за яким сидів Одін. Перед ним стояла миска з м’ясом, але він його не їв — лише час від часу наколював шматочок на ніж і кидав на підлогу, де м’ясо пожирали вовки Гері та Фрекі.

На плечах Одіна сиділи два ворони, яких він теж годував м’ясом, поки вони нашіптували йому про те, що відбувалося десь далеко у світі.

— Він не їсть, — прошепотів Скірнір.

— Йому й не треба їсти, — відповів Фрейр. — Він п’є вино, і цього достатньо. Ходімо. Нам тут більше нічого робити.

— Чому ми сюди приходили? —