Скандинавська міфологія - Ніл Гейман
Локі — справжній красунчик. Він переконливий, привабливий, викликає довіру, а ще це найбільш хитрий, проникливий і винахідливий з усіх жителів Асґарда. І тому шкода, що в ньому так багато темряви: стільки гніву, заздрощів і похоті.
Локі — син Лаувейї, яку також називали Наль («голка»), бо вона була стрункою, вродливою і мала гострий розум. Батьком Локі, за переказами, був велетень Фарбауті; його ім’я означає «той, хто завдає небезпечних ударів», і Фарбауті цілком відповідав своєму імені.
Сам Локі ходить по небу в літаючих чоботях і може набувати подоби інших людей або тварин, проте найсильніша його зброя — це розум. Він хитріший, підступніший та вигадливіший за будь-якого бога чи велетня. Навіть Одін не зрівняється в хитрості з Локі.
Локі — єдинокровний брат Одіна. Ніхто з богів не знає, як і коли Локі з’явився в Асгарді. Він Торів друг і зрадник. Мабуть, боги терплять Локі тільки тому, що його хитрощі та виверти рятують їх так само часто, як і втягують у халепу.
Завдяки Локі світ стає цікавішим, але разом з тим і менш безпечним. Він батько чудовиськ, винахідник витівок, бог обману.
Локі забагато п’є і не відповідає за свої слова, думки чи вчинки, коли п’яніє. Разом зі своїми дітьми він застане Раґнарьок, кінець всього сущого, але битися буде не на боці богів Асґарда.
До початку і після
I
До початку часів не було нічого — ні землі, ні небес, ні зірок, ні неба: тільки туманний світ, безформний і безладний, світ вічного вогню.
На півночі був Ніфльхейм, світ темряви. Його прорізали одинадцять отруйних річок, які витікали із джерела в центрі світу — бурхливого виру під назвою Хверґельмір. У Ніфльхеймі було неймовірно холодно, а густий туман важко висів у повітрі, вкриваючи все навколо. Небеса губилися в тумані, а землю оповивала холодна імла.
На півдні був Муспельхейм. Тут панував вогонь. У цьому світі все горіло та палало. Якщо Ніфльхейм був сірим, то Муспельхейм — яскравим; у царстві туманів лютував мороз, а тут жевріла розпечена лава. Світ Муспельхейму палав від пекучого жару й вогню, як у кузні; не було тут ані суцільної землі, ані неба. Лише іскри та язики вогню, розпечене каміння і тліючі жаринки.
У Муспельхеймі, на краю полум’я, де у вогні видніється туман, де закінчуються простори царства, стояв Сурт, який існував іще до богів. Він і досі там стоїть. В його руках — палаючий меч, а кипляча лава і морозний туман — його рідна стихія.
Кажуть, що тільки тоді, коли настане Раґнарьок — кінець світу, Сурт зрушить із місця. Він вирушить із Муспельхейму з полум’яним мечем у руках і обпалить світ вогнем, а всі боги один за одним поляжуть перед ним.
II
Між Муспельхеймом і Ніфльхеймом лежала безодня — пусте, безформне небуття, куди впадали річки туманного царства. Безодня ця називалася Ґіннунґаґап, або «зяюча прірва». За незбагненно довгий час ці отруйні річки поступово затверділи у просторі між вогнем і туманом, утворивши гігантські льодовики. На півночі безодні лід сповивав замерзлий туман із кульками граду, а от на півдні, де льодовики сягали царства вогню, крига стикалася з жаринками й іскрами Муспельхейму, й теплі вітри з країни полум’я робили повітря над льодом таким ніжним і приємним, як весняного дня.
Там, де зустрілися крига й вогонь, лід розтанув і в талих водах зародилося життя: це було створіння у людській подобі, більше за світи, ширше за усіх велетнів, як нинішніх, так і майбутніх. Воно мало обидві статі — чоловічу й жіночу.
Створіння це було предком усіх велетнів і носило ім’я Імір.
Імір був не єдиною живою істотою, яка зародилася з талого льоду: крім нього, на світ з’явилася безрога корова — така велика, що розумом її не осягнути. Вона харчувалась, облизуючи солоні крижані брили, а молоко з її вимені лилось рікою. Цим молоком корова годувала Іміра.
Гігант пив молоко і ріс. Він назвав корову Аудумлою.
Своїм рожевим язиком корова виліпила із криги людину: на перший день з’явилося лише волосся, на другий — голова, а третього дня із льоду постав чоловік.
Це був Бурі, прабатько богів.
Імір заснув, а уві сні породив дітей: з-під його лівої руки народилися велетень та велетка, а з-під ніг виріс шестиголовий гігант. Саме від дітей Іміра пішли всі гіганти.
З цих гігантів Бурі взяв собі дружину, і в них народився син, якого вони назвали Бьором. Згодом Бьор одружився з донькою гіганта на ім’я Бестла і мав від неї трьох синів: Одіна, Вілі та Be.
Одін, Вілі та Be — три сини Бьора — виросли і стали дорослими. Вони росли і бачили вдалині вогні Муспельхейма і морок Ніфльхейма, втім, знали, що у цих місцях на них чигає смерть. Брати назавжди застрягли в Ґіннунґаґапі — безмежній прірві між вогнем і туманом. Буття для них не надто відрізнялося від небуття.
Навколо не було моря і піску, трави чи каміння, не було землі, дерев, неба й зірок. У ті часи не було ні світу, ні небес, ні землі. Була сама лише прірва: порожнє місце, яке чекало, доки його наповнить життя.
Настав час творення. Be, Вілі та Одін поглянули один на одного й почали міркувати, що слід зробити у безодні Ґіннунґаґап. Вони говорили про Всесвіт, життя і майбутнє.
Одін, Віл і та Be вбили гіганта Іміра. Це був єдиний вихід, бо іншого способу створити світи не існувало. Так все почалось — це була смерть, яка зробила можливим життя.
Брати закололи велетня. Кров ринула з тіла Іміра нескінченним потоком; ріки крові, солоні, як море, й сірі, як океан, забили фонтаном і спричинили потоп такий раптовий, могутній і глибокий, що він змив і знищив усіх гігантів. (Врятувався лише велетень Бергельмір, онук Іміра, з дружиною — вони залізли на дерев’яний ящик, що послужив їм за корабель. Усі велетні, яких ми бачимо та боїмося сьогодні, пішли від них.)
Із плоті Іміра Одін із братами створили землю, а з кісток виклали гори та скелі.
Усе каміння, галька, пісок і гравій, які є сьогодні, — це зуби Іміра та уламки його кісток, що їх переламали і розчавили Одін, Вілі та Be під час битви з Іміром.
Моря, що омивають світи, — це Імірова кров і піт.
Погляньте на небо: