Теорія літератури - Соломія Павличко

трансформувати з проекцією на академічне середовище і назвати її академічною чи професійною мужністю. Це передусім спроможність вербалізувати все, що традиційно було замовчуване, глибоко утаюване, а тому не висловлюване і, відповідно, не прочитане, а також здатність називати речі своїми іменами. Прискіпливий реципієнт літературознавчих досліджень Соломії Павличко може звинуватити її в невмотивованості та недоцільності такого «дописування» чи артикуляції простору замовчувань у світі авторів та літературних текстів, які вона досліджує. Такий підхід до художньої дійсності уможливлює деконструктивістська практика, завдання якої полягає в тому, щоб віднайти в тексті те, що часто з волі автора чи всупереч його інтенціям приховане на рівні глибинних структур. Можливий діапазон різних прочитань художнього тексту був для Соломії Павличко набагато важливішим і конструктивнішим, ніж канонічна, єдино можлива моноінтерпретація.

На жаль, якщо говорити про стратифікацію рецепційного тла української літератури, то мусимо визнати, що на загал вона виявляє тенденцію до рецепційних крайнощів: величного і наївно-примітивного сприйняття художньої дійсності. І якщо брати збірний образ українського читача, що, власне, вихований на таких абстрактно величних, а часто навіть на псевдовеличних рецепціях або, навпаки, на вульґаризованих і примітивних уявленнях про літературу, то мусимо визнати, що він особливо не переймався і досі не переймається складним світом можливого конґломерату творчих ідей чи повнотою художньої дійсності. Цей складний світ художніх ідей начебто мав існувати десь поза межами літератури, культури. Тому не дивно, що саме такий читач вчинив чергове судилище над… ще одним, зовсім не заанґажованим, професійним перечитуванням канонічних авторів, текстів, цілих періодів з історії української літератури і культури.

Йдеться про першу реакцію на книжку «Дискурс модернізму в українській літературі», яка пройшла вже випробування двома виданнями і, як засвідчила практика читацького відгуку на неї, стала неабияким подразником різних зрізів читацької публіки. Я зумисне не зупиняюся детально на рецепційному фоні, який супроводжував перше видання. Це явище заслуговує окремого дослідження на тему чергового випробування української культури — тепер уже в її пострадянському варіанті — на модерність. Ми стали свідками не лише вияву пострадянської культурної трансформації з її схильністю до дезорієнтації (культурної, національної, політичної, релігійної), а й відродження різних модифікованих форм народництва з його незмінним горизонтом сподівань щодо української літератури та українського літературознавства. І на такому рецепційному фоні «Дискурс модернізму в українській літературі» став викликом як радянському літературознавству, так і читацькому загалові з його стереотипними уявленнями про українську літературу. Такі поворотні моменти чи зміну горизонту сподівань читацької аудиторії переживала кожна національна література та літературознавство, і очевидно, що переживала по-своєму. Г.-Р. Яус блискуче теоретично узагальнив спільні риси цього досвіду в книзі «Історія літератури як провокація»[5].

Немає сумніву, що Соломія Павличко усвідомлювала: однією працею — якою б фундаментальною вона не була — вичерпати тему модернізму в українській літературі практично неможливо. Так само, як і усвідомлювала те, що «академічне літературознавство, з одного боку, вирізняється колосальним інтересом до модернізму, а з іншого — відсутністю серйозних узагальнень на цю тему»[6]. Мабуть, тому вона спробувала в своїй книзі зосередити увагу на дослідженні тих найхарактерніших основних векторів, які визначали модерністичні пошуки нашої літератури і культури, і на підставі їх дискурсивного аналізу запропонувати чітко продуманий системний підхід до опису модерністичної теорії і практики в українському соціокультурному контексті. В «Дискурсі модернізму в українській літературі», як у жодній іншій праці Соломії Павличко, виявилася її особлива здатність майстерно аналізувати систематизовані структури з їх розгалуженнями на підсистеми різного рівня, групувати факти та встановлювати кореляційні відношення між ними.

Костянтин Москалець у рецензії на книгу слушно зауважив: «Цілісна концепція побутування модерністського дискурсу в українській літературі першої половини XX сторіччя, чітко артикульована в праці С. Павличко, з часом неодмінно уточнюватиметься, доповнюватиметься й переосмислюватиметься»[7]. Важко не погодитися з таким твердженням, оскільки простір для дописування чи переосмислення всієї поліфонії ідей і проблем, які авторка у формі концентричних кіл розташувала навколо дискурсу модернізму, достатньо розлогий для започаткування нових дискурсів чи розгортання самого дискурсу модернізму. Розмови про український модернізм продовжуються, після праці Соломії Павличко з’явилася ціла низка досліджень і окремих збірників, у яких закономірним є посилання на «Дискурс модернізму в українській літературі», — досить навести приклад останнього збірника, що вийшов торік і має досить промовисту назву «Український модернізм зі столітньої відстані», де практично в кожній статті стаємо свідками розгортання полілогу з Соломіїними думками[8].

Іноді самі назви окремих статей Соломії Павличко, як, наприклад, «Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського», «Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка», «Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму», чи, скажімо, назва її книги про Агатангела Кримського «Орієнталізм, сексуальність, націоналізм», зовсім незвичні та несприйнятні для традиційного українського літературознавства, оскільки поєднують у собі, на перший погляд, такі не поєднувані в традиційному літературознавчому дискурсі поняття, які у непідготовленого читача однозначно викликають дискомфорт, розгубленість і очевидну дезорієнтацію щодо академічності/неакадемічності дослідження. Найкращим прикладом такої читацької постави є редакційна ремарка в журналі «Сучасність» до статті «Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського»: «Здаючи собі справу з нетрадиційності підходу автора статті до теми та її дискусійності, все ж публікуємо цю розвідку»[9]. Однак для всіх тих літературознавців, які вправно послуговуються в своїх студіях постмодерністичною методикою досліджень, ця назва зовсім прозора і зрозуміла, а поняття, виведені в назву згаданих вище статей, не викликають жодних сумнівів щодо логіки їхньої взаємопов’язаності. Для Соломії Павличко природними і органічними були посилання на праці Фуко, Саїда, Бгабги, відомих представниць феміністичної критики та багатьох інших сучасних філософів, культурологів, представників різних літературно-теоретичних напрямів. Це була аж ніяк не данина інтелектуальній моді, а свідчення достатньо глибокого засвоєння найсвіжіших ідей, які формували літературознавчий світ Соломії Павличко і уможливлювали застосування нових інтерпретаційних підходів. Соломія Павличко як літературознавець зовсім не належить до тих представників постмодернізму, про яких Іван Дзюба якось висловився так: «…наш тубільний, запізніло-запозичений постмодернізм досить-таки аґресивний і зарозумілий»[10].

Постмодерністська чи постструктуралістська методика, яку Соломія Павличко вміло, із легкою вправністю поєднувала з усебічним історико-культурним аналізом, мала толерантний і ненав’язливий характер, а функція цієї методики була очевидна: подати одну з численних перспектив прочитання української літератури, поглибити наше розуміння її, стимулювати розмаїття інтелектуальних думок. Простір її літературознавчої думки був своєрідним експериментальним майданчиком для випробування різних прочитань окремих авторів, окремих текстів чи окремих періодів історії світової та української літератури. Її аналітичний інструментарій був надзвичайно багатогранним: філософія романтизму, елементи психоаналізу, структуралістські та постструктуралістські зацікавлення, — і завжди ґрунтувався на переконанні, що справжній художній текст є багатозначним, складним і відкритим для