Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Такі судження скептика. Ґ. Гес де Кальве, як ми переконалися, — незаперечний апологет Сковороди, проте впадає в око, що, докладно переповідаючи обставини життя і діяльності свого кумира, він аж надто лаконічний і стриманий при згадці про його поетичні студії. Щоправда, мемуарист відзначає, що вірші Сковороди «зробилися народними піснями» і поміж них «є гарні вірші»[11], але цим і обмежується. Жодної назви, жодної строфи чи бодай рядка, не кажучи вже про уважне прочитання, коментар, аналіз. Складається враження, що в глибині душі Гес де Кальве не надає поетичній творчості Сковороди серйозного значення.
Характерним є щодо цього й залишений М. Ковалинським життєпис Сковороди — одне з небагатьох і відтак найважливіших (попри вочевидь «міфологізаторську» свою наставленість) свідчень близького сучасника. М. Ковалинський згадує про створені улюбленим учителем пісні й вірші, як духовні, так і світські, але згадує — це важко не помітити — якось нібито між іншим, лише у зв’язку з його заняттями музикою; а до музики, якщо вірити біографу, Сковорода ставився як до забавки й «проведення вільного часу» (II, 401).
Отже, виглядає, що сучасники бачили в Сковороді найперше філософа, вченого, педагога, проповідника, якщо завгодно, мандрівного дивака і вже в останню чергу — письменника, поета.
Тимчасом є чимало свідчень того, що за життя і протягом доволі тривалого часу після смерті Сковороди деякі його поетичні твори набули широкої — як на ті часи — популярності. Пам’ятаємо, що про це писав уже Ґ. Гес де Кальве. Через кілька років, 1823 року, І. Снєґірьов зазначає, що псалми й канти Сковороди «досі співають на Вкраїні»[12]. Ще пізніше, на початку 30-х років, Алєксандр Хіждеу (Хиждеу, Хашдеу, Alexandru Hajdeu), друкуючи у «Телескопе» три пісні Сковороди із збірки «Сад божественних пісень» («Ой ти пташко-жовтобоко», «Гей, поля, поля зелені» та «Всякому місту звичай, права»), посилається на те, що ці пісні під іменем «сковородинівських веснянок» йому «назвав… один сліпець у Харкові, котрий навчився їм… од самого Сковороди…»[13]. Приблизно тоді ж Ізмаїл Срезневський свідчить, що твори Сковороди складають значну частину репертуару сліпців-лірників, і наводить записаний ним текст народної переробки сковородинівської пісні «Всякому місту звичай, права»[14]. Своєрідно інтерпретовану версію цієї пісні (щоправда, з докорінним перекрученням сенсу ориґіналу, що заслуговує окремого розгляду) раніше було вкладено І. Котляревським у вуста Возного в «Наталці Полтавці».
Як про один з найпопулярніших творів на теренах України кінця XVIII — початку XIX століття про пісню «Всякому місту звичай, права» неодноразово згадує Т. Шевченко. В його російськомовній повісті «Наймичка» старий козак Яким і його родина слухають, «как отец Нил играет на гуслях и как отец диакон поет “Всякому городу нрав и права” и прочее такое». Героя повісті «Близнецы» Никифора Сокиру замолоду навчає цієї пісні сам її автор: «На пятнадцатом году своего возраста начал он учиться у своего учителя музыке. Отец Григорий (ідеться про соборного протоєрея Гречку. — Ю. Б.) знал, что [для] вящего облагорожения сердца человеческого необходима музыка. И для того просил письмом друга своего философа Сковороду показать своему любимцу начальные основания музыки. Философ не медлил явиться в Переяслав с своими неразлучными друзьями, с флейтою и собакою, и с успехом начал преподавать сладкозвучие. И с таким успехом, что с небольшим через год они уже вдвоем с учеником [распевали) разные канты и дуэты. А в день ангела отца Григория, после ужина, к великому восторгу гостей, спели они, с аккомпаниманом на гуслях, сатирическую песню Сковороды, которая начинается так:
Всякому городу нрав и права, Всяка имеет свой ум голова».
Шевченко тут свідчить не тільки як мистець, але, властиво, як майже сучасник. Адже він народився всього лишень через двадцять років після смерті Сковороди, тож останнього сприймав як не таку вже й віддалену історичну постать. Багато людей тоді ще пам’ятали мандрівного філософа, його ім’я було на вустах, оповите аурою переказів і леґенд; твори, передовсім поетичні (втім, не тільки, так само й деякі релігійного, філософсько-етичного змісту) в середовищі людей старшого віку, осібно духівництва, ще ходили в списках. Поза сумнівом, дитячими спогадами навіяно розповідь Шевченка у повісті «Княгиня» про так званого нестихарного (тобто не призначеного офіційно, а найнятого парохіянами) дячка Совгиря-сліпого. Коли в село призначили «из самого Киева» справжнього, стихарного дячка, бідолаха «принужден был уступить перед лицом закона и, собравши всю свою мызерию в одну торбу, закинув ее на плечи, взял патерицю в руку, а тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами в другую и пошел искать себе другой школы»[15]. Маємо всі підстави для припущення, що перші Шевченкові літературні враження і зацікавлення пов’язані були саме з поезією Сковороди. Про це він, уже в зрілі роки, розповідає у вірші «А. О. Козачковському»:
…куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І візерунками з квітками
