Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;

Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.

Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.

Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-

Дядьо з власними синами захопив його у зваді,

Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.

Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,

І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,

А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,

Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».

Тихим морем на свій острів я подався на човні,

Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?

Та й вони злякались - місцем поступилися мені,

І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.

Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!

Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,

Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.

Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.

Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі

І побіг до моря з криком: «Леле, бути їм в могилі!»,

Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-

Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.

Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,

Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,

Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.

А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.

От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,

На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.

Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,

Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.

Хай вершиться божа воля! - не забуду я науки,

Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;

Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,

Приготую крукам учту,- веселитимуться круки!»

Став мені той витязь любий - ним думки мої зогріті;

Я сказав: «Без спіху треба ждати слушної нам миті!

Я піду разом з тобою,- будуть вороги забиті,

Ми ж бо - воїни обидва. Що злякає нас на світі?»

Ще сказав я: «Ти не знаєш про усі мої пригоди,

Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди».

Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?

Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».

У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.

Там його зустріло військо. На журби своєї знак

Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,

Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.

Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:

«Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»

Ми ввійшли в його столицю - кращих міст не знає світ!

Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.

Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;

Ми галер наготували та юрбу войовників,-

Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!

Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.

Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.

Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:

Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.

Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.

Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-

Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!

Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,

І тоді від самовидців я зажив собі хвали.

Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,

Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.

Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:

Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.

Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-

Пальці рук повідтинали їм меча його удари;

Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.

Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.

Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,

Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,

їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.

Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!

Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;

Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-

Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.

«Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.

Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,

Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові.

І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:

«Наточили з ворогів ви ріки крові!»

Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;

Як царя царів, мене так славив клич присутніх