Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
— Не журіться, тату, — все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі; я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас. Ви мене продайте за триста карбованців — тільки продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть, розживемось!
Ідуть та йдуть, аж так на узліссі собаки ганяють лисицю, — так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
— Це твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам!
— Купіть.
— Що тобі за нього?
— Триста карбованців, без ретязя!
— Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо.
Відрахували гроші, взяли хорта — давай полювати. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, та погнав аж у ліс, та перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Ідуть та йдуть. Батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей, тільки що хазяйством завестись, хату полагодити…
— Не журіться, тату, буде ще. Тут паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. Я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть. Ви мене продайте знов за триста карбованців, тільки без шапочки.
От ідуть полем. Паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом — так зразу і насів того перепела. Паничі побачили.
— Це твій сокіл?
— Мій.
— Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за нього?
— Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчеву зробимо.
Поторгувались, продав за триста карбованців.
От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.
— Пождіть, тату, ще буде. Як будемо, — каже, — йти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.
От заходять до містечка там чи що, аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступити страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває!
Тут понасходилось купців — торгують.
— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!
Дають п’ятсот.
— Ні!
А це підходить циган, сліпий на одно око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу без недоуздка.
— Ге! Дорого, батьку: візьми п’ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, — каже батько.
— Ну, шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батьку, тільки з недоуздком.
— Е, ні, цигане: недоуздок мій!
— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавати без уздечки? І передати ніяк.
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батьку, я тобі ще п’ять карбованців накину, тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни варт, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав.
Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня — та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня пустив пастись, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук! — каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за поводи, веде до водопою, до річки. Тільки привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думаючи, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От оце вона дожене та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
— Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я й так чую!
То це — що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
То окунець відстовбурчить пірця та:
— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялася щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перетнем у золотій оправі, царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько милується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час повідомили царя, що прийшов якийсь купець.
А то Ох купцем перекинувся.
Цар вийшов:
— Що тобі треба, старче?
— Так і так. Плив я, — каже Ох, — кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду. Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Моя дочка знайшла, — каже цар.
Покликали й її. Ох як узяв її просити, щоб оддала, «бо мені, — каже, — і на світі не жити, як не привезу того перстня!»
А вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:
— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові — оддай!
А Ох так просить!
— Що хочете, те й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень.
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені!
Та й кинула той перстень на землю… він і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думаючи, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно, клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, — він тієї пшонини не з’їв. Як поклював, у вікно вилетів, та й полетів собі…
А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився — що то за простого оддати свою дочку; а далі погодився. Поблагословили їх та й подружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали.
Про Оха-чудотвора
Був собі дід та баба і був у них один син. От баба діду й каже:
— Діду, одведи його у школу!
От дід узяв сина й