Відлуння золотого віку - Солон

Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе.

   Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене.[382]

Анонімна поезія

Молитва до Матері Землі[383]

[R 5]

Свята богине Земле[384], що народжуєш

Усе на світі суще і відроджуєш.

Під захист люд береш ти, всім снагу даєш,

Повітря й води — у твоїй підлеглості.

Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш

І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся.

Глибинний морок і безмежжя хаосу

В собі ховаєш, і вітри, й дощі хмурні,

А хочеш — випускаєш, і киплять тоді

[10]   Моря, тікає сонце, рине бурі шал,

І знов, як забажаєш, ясну днину шлеш.

І безодмовно, щоб жили ми, живиш нас.

А помремо — до тебе прахом горнемось,

І так, що з тебе, — в тебе, Земле, знов іде[385].

Це ж ти — Велика Мати всіх Богів єси,

Тобі — найвища шана між божеств усіх.

Бо ж і людей ти, і богів родителька,

Без тебе — ані зросту, ні народження.

Богів Богине, щонайвища Владарко,

[20]   Тебе прошу і кличу божество твоє.

Моє прохання зволь ласкаво сповнити —

Невдячним, вір, не буду, відплачу тобі.

Почуй мене й всміхнися моїм задумам —

Про що молю, — охоче те сповни мені:

Всі трави, зрослі із твоєї величі

Всьому земному люду для покріплення,

Свою цілющу силу хай являть мені —

Прийди до мене, свіжих сил дарителько,

І що із трав зготую — хай добро несе.

[30]   Кому напій подам я, хто ковтне його,

З твого веління хай він оздоровиться.

Вділи ж, молю уклінно, найвеличніша,

Тієї ласки — того дару зцілення[386]!

Нічне свято Венери[387]

[R 200]

   Завтра, хто любив, хай любить![388]

                                Завтра — хто ще не любив!

Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.

Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні.

Гай он в кучерях: на землю плодотворний рине дощ[389].

Завтра ти, що всіх любов’ю в тіні з’єднуєш густій,

Нам вінчай оселі рясно свіжим миртовим гіллям,

Завтра суд верши, Діоно[390], з трону вишнього свого!

   Завтра, хто любив, хай любить!

                                Завтра — хто ще не любив!

З пурпурових[391] сплесків хвилі, де винурюють з глибин

[10]   Лазурові хороводи й коні дибляться морські,

З піни, вивів Понт[392] Діону, з плодотворного дощу.

   Завтра, хто любив, хай любить![393]

                                Завтра — хто ще не любив!

Це ж вона багряним квітом розмальовує весну

Й теплим подихом Фавону[394] набубнявілі бруньки

Розпускатись понукає й мерехтливі перли рос,

Ночі вогкої дихання, вранці сипле доокіл —

Міріадами повсюди сльози-блискітки ряхтять.

Он тремтить, готова впасти, крапелина стрімголов,

Он і пуп’янки свого вже не ховають пурпуру:

[20]   Роси ті, що їх із неба сиплять зорі, вогкість та

Зніме з пуп'янків дівочих рано-вранці окриття —

Бо сама богиня каже ружам-дівам заміж йти.

З крові створена Кіпріда[395], із цілунків пристрасних,

Із перлин, із блисків сонця, з пурпурової жаги.

Завтра свій густий рум’янець, що ховавсь під окриттям,

Одному явить лиш мужу, не соромлячись уже.

   Завтра, хто любив, хай любить![396]

                                Завтра — хто ще не любив!

Німфам каже йти Діона вранці в миртовий гайок:

Йде за німфами хлопчина, але хто б то вірив в те,

[30]   Що Амур без діла буде… з повним стріл сагайдаком?

«Німфи, йдіть, Амур — без діла: он оружжя він одклав».

«Має йти він безоружний, без одежі має йти,

Щоб ні луком, ні стрілою, ані полум’ям не йняв».

Будьте пильними, одначе: Купідон — краса ж одна,

Навіть голий — сам він зброя і то неабияка!

   Завтра, хто любив, хай любить!

                                Завтра — хто ще не любив!

Соромливих німф Венера сором'язно шле тобі.

«Лиш одне у нас прохання: будь ти одаль, Деліє[397],

Щоб той гай не оросився кров'ю звіра-хижака.

[40]   І сама б тебе просила, та чи вмовила б тебе?

І сама б тебе, цнотливу, тут хотіла бачити.

Всі три ночі б ти дивилась, як то по ярах твоїх

Ринуть буйні хороводи серед люду у вінках,

Серед квіту, серед мирту, що хатини замаїв,

І Церера тут із Вакхом, і поетів світлий бог[398],

Ніч — щоб ока не зімкнути, ніч — для танців і пісень.

Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи»

   Завтра, хто любив, хай любить![399]

                                Завтра — хто ще не любив!

Квітом Гібли нам веліла увінчати свій престол —

[50]   Суд вершитиме богиня, сядуть Грації[400] довкіл.

Гібло, квіту не жалій нам, скільки є його в весни!

Гібло, шли нам шати барвні, скільки в Енни на лугах,

Щоб зелена з квітів свіжих розіслалась мила тінь!

Будуть і сільські тут німфи[401], будуть тут і німфи гір —

Ті, що в лісі, ті, що в гаї, ті, що селяться в струмках.

Каже сісти їм богиня — мати хлопця з крильцями[402],

Каже — щоб не довіряли, хоч і голому, йому.

   Завтра, хто любив, хай любить![403]

                                Завтра — хто ще не любив!

Завтра — день, коли уперше шлюби освятив Етер[404],

[60]   Щоб отець із хмар весняних кругойдучий рік[405] створив

І проливсь дощем у лоно годувальниці-жони,

Щоб, велична, з ним укупі, всякий плід живить могла.

В жили, в ум, усеплодюща, подихом проникливим

Всім сама керує, входить, потаємних повна сил.

Через небо, через землю, через Понт, підлеглий їй,

Тяглим плином свого сім'я щедро напуває все,

Щоб на світі все ступало на народження стежки.

   Завтра, хто любив, хай любить![406]

                                Завтра — хто ще не любив!

Це ж вона пенатів з Трої — в Лацій[407] наш перевела

[70]   Й за жону — з Лаврента діву[408] дала синові тоді ж,

Дала й Марсові невдовзі чисту, з храму, дівчину[409];

Із сабінянками — римлян поєднала теж вона.

Звідси — рамни і квірити[410], звідси Ромул свій повів

Славний рід, а далі, внуком, Цезар[411] світові явивсь.

   Завтра, хто любив, хай любить![412]

                                Завтра — хто ще не любив!

Села дихають жагою, вже Венери в селах дух.

Сам Амур же, син Діони, кажуть,