Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки
— Добре тобі, довговушенку, — казав, бувало, селянин. — Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?
Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить — сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах — о диво з див! — знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.
— Ого, та ти, бачу, не з простих, — сказав селянин. — Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить.
А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.
— О, про таку шапку ми чували, — промовив до себе селянин. — Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!
Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.
— Ну, любі дочки, — промовив селянин, — ось ваше придане.
І показав їм птаха.
— Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! — образилися дочки. — Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.
— Що ви там тямите! — відповів їм батько та й гукає дружині: — Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.
Доки дружина вкладала в торбу коржі, маслини й цибулю, селянин зняв із віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий — намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.
Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.
У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються — переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні — на одній сидів сокіл, а в другій була торба.
На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:
— А куди це ти й чого? — кричить.
— Я йду до короля, — відповів сміливо селянин.
— А що це в тебе на руці?
— Сокіл.
Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.
— Бачу, що сокіл, але чий? — присікувався він.
— Королів, — відказав селянин.
— Ах ти ж злодію! — визвірився начальник варти. — А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!
Вартові вхопили селянина й потягли праворуч туди, де стояла шибениця.
«Оце вже й кінець мені», — подумав селянин і каже:
— Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?
— Варто, стій! — гукнув тоді начальник. А до селянина: — То ти що, справді приніс сокола королю?
— А королю, кому ж би ще! — трохи повеселішав селянин.
— То давай його сюди, — сказав начальник варти, — і я сам віднесу королю.
— Е, ні, це я його знайшов! — відповів селянин.
— Он як, ти «знайшов»? — загорлав знову начальник варти. — Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!
Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю, — вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.
— Ваша милосте, — каже, низько уклонившись. — Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?
Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:
— Королівська служба — це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?
— Чого ж дарма, пане начальнику, — сказав селянин.
— О, це вже інша розмова, — пом’якшав начальник варти. — Гаразд, нехай так: підемо до короля разом. Тільки пам’ятай: сокола ми удвох зловили. Згода?
— Авжеж, — сказав селянин. — Ходім до короля.
Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав:
— Хто піймав?
— Я… — затнувся селянин, — … і він теж.
— Так, і я теж, — підтвердив начальник варти.
— А хто все ж таки перший побачив мого сокола?
— Ну, перший побачив я, — сказав селянин. — Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.
— А чим же? — спитав король.
— Я хотів би одержати нагаями, — сказав селянин. — І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.
Король вельми здивувався такому бажанню. Проте