Декамерон - Джованні Боккаччо
Ся рада сподобалась Титові, і Егісіпп привів Софронію до свого дому як дружину, коли Тит уже одужав і був при силі. Після бучного весільного бенкету, як настала ніч, жінки одвели молоду на подружнє ложе і пішли. Титова кімната була постінь з Егісіпповою, з одної легко можна було дістатися в другу; тим Егісіпп погасив у своїй кімнаті свічки, пішов нишком до Тита і сказав йому, щоб він ішов спати з його жінкою. Титові знов стало соромно, він почав уже каятись, що погодився, і не хотів іти, але Егісіпп готовий був не лише на словах, а й на ділі услужити другові, і по довгій суперечці Тит таки пішов туди. Скоро ліг у постіль, зараз обняв дівчину і, ніби жартома, спитав її пошепки, чи хоче вона бути йому жінкою. Софронія, гадаючи, що то був Егісіпп, одповіла: «Хочу». Тоді він надів їй на палець прегарний коштовний перстень: «А я, ― каже, ― хочу бути тобі мужем». Зашлюбившися таким чином, він довго розкошував із нею в любовних обіймах, причому ані вона, ані хто інший не здогадався, що то був не Егісіпп.
Поки Тит жив у такому от шлюбі з Софроніею, з Риму прийшла звістка про смерть його батька Публія; Титові писали, щоб він негайно вернувся до Риму впорядкувати свої справи. Він порадився з Егісіппом і вирішив поїхати туди, взявши з собою Софронію, але для того, щоб се зробити, треба було одкрити їй нарешті ту таємницю. Покликавши її одного разу до кімнати, вони одверто розповіли їй про все, як було діло, причому Тит, щоб остаточно її переконати, розказав про деякі справи, що були між нею і ним. Софронія подивилась обурено спершу на одного, а потім на другого і гірко заплакала, що Егісіпп так її одурив, та йому самому не сказала про те нічого, а пішла до батька-матері і пожалілась на нього, що як то він і її, і їх обманив: насправді вона стала жінкою Титові, а не Егісіппові, як вони гадали.
Софроніїн батько сприйняв се як велику собі образу, і між ріднею Софронії та Егісіппа постали з того великі свари та чвари, ненастанне гнівання та ворогування. А що вже самого Егісіппа, то зненавиділи і чужі, і свої: всі вважали, що він заслуговує не лише огуди, а й суворого покарання, а він твердив, що вчинив чесно і що батьки молодої повинні йому ще й дякувати, бо він видав Софронію за кращого од себе. Титові прикро було слухати всі ті сварки й суперечки; знав він добре, яка вдача у тих греків: доти галасуватимуть і погрожуватимуть, доки хтось не дасть їм доброї одправи ― тоді зразу стануть сумирними та покірними, тож вирішив не лишити без відповіді їхніх наклепів та поговорів. Будучи мужнім, яко римлянин, і мудрим, яко афінянин, він ухитрився зібрати Егісіппову й Софроніїну рідню в одному храмі і, ввійшовши туди в супроводі самого тільки Егісіппа, озвався до тих, що його чекали, такими словами:
― Деякі філософи гадають, що все те, що роблять смертні, діється з призводу і призволу безсмертних богів; тому дехто і твердить, що все, що б не сталося і не станеться, є доконечним і неминучим (правда, інші кажуть, що се дійсне лише супроти минулого). Якщо ми вдумаємося пильно в такі твердження, то ясно побачимо, що хто засуджує те, що сталось і же не може одстатися, той хоче показатися мудрішим од богів, тоді як нам годиться вірити, що вони одвіку мудро й непохибно правлять і керують нами і всіма нашими вчинками. Звідси легко можна доміркуватись, які безглузді й зарозумілі ті, що наважуються огуджувати їхні дії, якої тяжкої кари заслуговують ті, що роблять так із зухвалості своєї. Здається мені, що ви всі якраз і належите до числа тих зухвальців, коли правда тому, що ви весь час нарікаєте на те, що Софронія стала моєю дружиною, хоч ви оддавали її за Егісіппа, а того й не хочете брати до уваги, що їй з передвіку судилось стати моєю дружиною, а не Егісіпповою, і як судилось, так і на ділі справдилось. Та, може, декому сі розмови про невідомі задуми і заміри богів здадуться важкими й незрозумілими, ― тоді даймо на те, що вони зовсім не втручаються в наші справи, й поговорімо про сю річ з погляду людських учинків. Тут доведеться мені, щоправда, зробити дещо противне моїй натурі: по-перше, похвалити трохи самого себе, по-друге, погудити і тим самим принизити інших. Але і в тому, і в іншому випадку я не маю наміру розминатися з правдою і мушу се зробити, щоб з'ясувати справу. Не з розуму, а з люті сліпої всі оті ваші нарікання, ваше безугавне гнівання та гримання; ви лаєте, судите і гудите Егісіппа за те, що він умислив дати мені за дружину ту, що ви умишляли дати йому, ― а на мою думку, він заслуговує за се найвищої похвали принаймні з двох причин: по-перше, він учинив так, як годиться чинити другові, по-друге, діяв розумніше, ніж ви. Я не буду широко розводитись про те, чого вимагають священні закони дружби і що повинен робити другові друг, нагадаю вам тільки, що узи дружби набагато міцніші за кровні чи родинні зв'язки, бо друзів ми обираємо собі самі, а родичів дає нам доля. Тим ніхто не повинен дивуватись, що Егісіппові було дорожче моє життя, аніж ваше благовоління: як-не-як, а я йому все-таки друг. Та перейдімо до другої причини: тут мені доведеться вже докладніше з'ясувати вам, що він діяв за вас розумніше, бо здається мені, що на справах дружби ви розумієтесь іще менше, ніж на божих присудах. Тож я й кажу, що ви надумали, врадили й вирішили оддати Софронію Егісіппові, юнакові-філософу, а Егісіпп вирішив оддати її так само юнакові-філософу, тільки що ви оддавали її афінцю, а Егісіпп римлянину, ви ― родовитому чоловікові, а він ― іще родовитішому, ви ― багатому, а він ― іще багатшому, ви ― юнакові, що не то не любив, а ледве знав її, а він ― юнакові, що любив її понад усяке інше благо,
