Українське письменство - Микола Зеров

них бичі й скорпіони од протилежного табору. Поезій друкували і ті й другі дуже мало. Із панфутуристів з окремим і новим збірником виступив лише Шкурупій. Після вбогих і нікчемних «Психотез», з їх запізненими фокусами і логічно не зв’язаними зі змістом збірника (оскільки про зміст тут взагалі можна говорити) рисунками машин, — його «Барабан» — явище більш-менш приймовне. А ще приймовніша його робота з Вергарна. Нехай перекладам Шкурупія ще бракує ораторської одточеності ориґіналу, — майстерність прийде в часі роботи і, сподіваюсь, допоможе Шкурупієві викристалізувати свій вірш.

Микола Терещенко дав за рік лише одну більшого розміру поему «Цен-Цан», історію китайського кулі, що зложив голову в боях горожанської війни,

Прийшов з небесного Китаю І вмер земним робітником —

але одна ця річ примушує з цікавістю ждати його збірки (має ж вона, нарешті, вийти!).

Метри панфутуристів (Семенко, Слісаренко) займалися з’ясуванням ідеологічних позицій групи і як поети продукували мало або не продукували нічого. В «Жовтневому збірнику» асоціації старшим товаришам якраз належать найслабші публікації. Навпаки, молодняк дихає свіжістю і надією («Світ жовтня жде» — М. Щербака).

Поети з непанфутуристичного кола ішли розірваною лавою, творили в різних напрямках.

Осьмачка провадив звичайну свою «гігантомахію» з велетенськими образами та шукав способу замкнути їх у рамках поеми. Загул пробував писати в риторичній манері непогано («Товаришу мій, селянине», «Братам поза межі»), перекладав сатиричні речі Гайне і ввесь час справляв враження поета, що шукає стилю для нових спроб. М. Драй-Хмара і П. Филипович обточували свій стиль уже знайдений. Филипович, крім того, шукав нових тем («Мономах», «Античні барельєфи», «Версаль та Рур»).

Рильський з надзвичайною тонкістю, вередливо і химерно сплавляючи мрію і дійсність, лірику і епос, переходив до ширших рамок ліро-епічної поеми. Його «Чумаки» — вінок на труну викінченого своєрідного минулого, сплетений з дрібних шматочків епічного дзеркала, фраґментів чумацького ліризму, перехопленого голосу пісень чумацьких, міркувань критика про мистецтво «сьогоднішнього дня»; «Крізь бурю й сніг» — сильна спроба перебороти бруд і жах дійсності (старці, злочинство, сите міщанство) потужним гімнографічним відчуттям «синьої далечіні» радісного майбутнього: «блискучі гори антрациту, голоси бібліотек», і — Рильский вірний собі — дзвінкі дитячі голоси, що весело перештовхуються і один одного переганяють…

Благословен молочний дальній шлях, Що рве серця і одкрива походи, —

таке закінчення цієї прекрасної, кольором надій убраної поеми.

Українська проза часів революції (1917—1922 рр.), її переминання з ноги на ногу, її безсилля, коротке й уривчасте дихання («Блакитний роман» і незчисленні «бризки пензля»), жах перед широкими рамками повісті — всі симптоми кризи — а потім перші проблиски надій на швидке тої кризи розв’язання, — це тема спеціальної розправи, що давно вже чекає на автора. Я не маю ні змоги, ні матеріалу для такої розправи. Скажу тільки, що в обсягу прози рік 1923-й вартий, з огляду на свої здобутки, двох-трьох попередніх.

Цілком несподіваною «нечаянной радостью» були «Сині етюди» Хвильового, що прийшли до Києва на початку року. «Сині етюди», незважаючи на форму, умовну і українській прозі досі чужу, зацікавили читача величезним запасом вражень авторових, що за роки революції, як многодосвідчений Одіссей, «всяких людей надивився й спізнав весь їх побут», умінням підійти, при повній відсутності парнаської безсторонності й холоду, до найпротилежніших сторін життя («Солонський яр»); ущипливістю сатири та піднесенням поета-лірика («Кіт у чоботях»). Нові оповідання, опубліковані після «Синіх етюдів», характеризуються перенесенням уваги на психологію героїв. В одних оповіданнях ця тенденція ледве помічається («Пудель», «Заулок»), у других пробивається досить сильно («На глухім шляху» і особливо в читаному на київській вечірці «Гарту» — «Я»).

Хвильовий, видимо, шукає форми для своїх побутово-психологічних спостережень, форми, необхідної йому, щоби дійти до повісті й опанувати технікою романіста.

До повісті прямує і Валеріян Підмогильний; у нього є тяжіння до психології, уміння ставить проблему («Військовий літун», «Син»); але техніка повістярська дається йому помалу, особливо мистецтво вводити в оповідання діалог. Гр. Косинка, навпаки, майстерно подає розмови своїх героїв; його імпресіоністична манера передає найдрібніші одміни, найтонші відтінки індивідуальної синтакси слововживання. Але до повісті йому шлях далекий: він тільки нещодавно став переходити од етюду, від малюнку з натури до оповідання («Зелена ряса»).

Поруч цих молодих імен у прозаїчній творчості минулого року читач зустрічав чимало імен новелістів та повістярів старшої ґенерації, письменників з п’яти-, десяти-, двадцятилітнім стажем.

На сторінках журналів можна було зустріти давніх знайомих — Ст. Васильченка (прехороше оповідання «Мати»), Нат. Романович-Ткаченко («Шляхами вогненними»), М. Чернявського («Земля»), Гната Хоткевича («В корчмі», «Дарабов»). Мих. Івченко після доволі довгого мовчання видав окремою книжкою оповідання