Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
А вона говорить:
— Підеш. Але скажи цареві, най дає міністра за свідка. Бо так цар не повірить, що ти був на тім світі.
«Пропаде один міністр, то нічого», — подумав цар і дав міністра.
Збирається Іван на той світ, а жінка дає йому клубок ниток і каже:
— Кинь цей клубок і йди за ним, куди він буде котитися. А де він стане, там і є той світ.
І пустилися вони з міністром у дорогу. Клубок котиться, а вони йдуть за ним. Довго йшли і дійшли до того місця, де клубок зупинився. Зайшли вони на той світ, дивляться, а чорти возять старим царем дрова. Іван спиняє чортів і каже:
— Я маю поговорити з цим царем.
— Нема коли говорити, бо ми возимо дрова, — кажуть чорти. — Як хочеш говорити з ним, то можемо його випрягти, але запряжемо цього міністра. Поки будеш говорити з царем, ми завеземо дрова міністром. Потому віддамо тобі міністра, а старого запряжемо.
Так і зробили, міністра запрягли, а царя пустили. Іван каже старому:
— Ваш син послав мене, щоб я взнав, що ви тут робите.
— Тяжко працюю, — каже цар, — щодня вожу дрова, а чорти б’ють мене та б’ють, один з одного боку, а другий з другого. Скажи моєму синові, щоб не робив, як я колись, — щоб не кривдив людей, бо буде возити тут дрова, як я вожу.
Тут приїхали чорти, розпрягли міністра, а царя запрягли і повезли ним дрова. Іван з міністром пішли додому.
Прийшли вони та й розказали цареві, як чорти його батьком дрова возять.
— Казав старий, щоб ви не робили так, як він робив — не кривдили людей.
А міністр розказує:
— Поки Іван говорив з вашим батьком, чорти так збили мене, що я ледве живий лишився. Тяжко там дрова возити.
«Що ж робити з Іваном?» — думає цар. І надумався. Кличе він Івана.
– Іди, Іване, в друге царство. Там є кіт Бую. Принеси мені того кота.
Каже Іван жінці:
— Погане діло. Сказав цар принести кота Бую з такого-то царства.
— Це завдання, — каже вона, — трудніше, ніж те, що було. Але ти принесеш того кота. Іди до коваля і зроби три залізні капелюхи і дві пари метрових кліщів. Як підійдеш близько до кота, зморить тебе сон. Але ти не лягай, а йди до кота. Хоч іди, хоч повзи. Він кинеться на тебе, щоб розгризти тобі голову. Але ти одягай залізний капелюх, а сам рви на котові шкіру кліщами. Як він пірве тобі один капелюх, бери на голову другий, пірве другий, бери третій. Пірве одні кліщі, бери другі, і рви на ньому шкіру, поки він не здасться.
Прийшов Іван до кота. Кіт пірвав на нім один залізний капелюх, пірвав другий. А Іван рве на нім шкуру кліщами. Пірвав кіт одні кліщі, Іван узяв другі. І каже кіт Іванові:
— Здаюся. Що ти хочеш, Іване?
— Щоб ти йшов зі мною до царя. Він хоче тебе бачити. Як прийдемо до нього, то ти його подряпай. І він пустить тебе.
Прийшли вони до царя, а той питає:
— Це кіт Бую?
— Це він, — каже Іван.
А кіт скочив на царя, пірвав на нім всю одежу і десь-не-десь шкіру пірвав. Цар закричав до Івана:
— Бери цього кота, щоб я його більше не бачив!
А котові цього й треба було.
І придумав цар Іванові ще одне завдання.
– Іване, іди туди, сам не знаю куди. Принеси то, сам не знаю що, — каже цар.
Приходить Іван додому і розказує усе жінці. А вона каже:
— Підеш, — та й наготувала торбу, бо знала, що чоловік скоро не вернеться, і сказала, куди йти. — Ти знайдеш у лісі хатинку, яка все крутиться, не стоїть на місці. Там буде баба. Вона забачить тебе і спинить хатинку. І захоче тебе знищити. Але це їй не вдасться. Тільки ти не втирайся бабиним рушником, а своїм, тим, що я тобі в торбу поклала.
Добрався Іван до тої хатки, а вона так крутиться, що не можна зайти. Баба забачила Івана і спинила хатку.
— Заходь! — кричить Іванові.
Зайшов він, привітався, а баба питає:
— Як ти потрафив до мене?
– Іду сам не знаю куди і потрафив до вас. Дайте, бабусю, помитися.
— Давай, мийся, — каже баба, — ось мило, ось рушник.
А Іван їй:
— Ні, ні, я маю все своє.
Вийняв він мило, вмився, вийняв із торби рушник. І як вийняв рушник, то баба й пізнала його, бо той рушник дочка взяла з дому.
— Звідки у тебе цей рушник? — питає баба. — Хто тобі його дав?
— Жінка моя дала.
— А як ти оженився? Де ти собі жінку знайшов?
— Я пішов на полювання, забачив птаху на дубі, хотів її вбити, а вона каже: «Не вбивай мене. Так і так зроби, а тоді вдар мене». Я приніс її додому, вдарив, і вона зробилася дівчиною.
— Ти знаєш, синку, то моя дочка. Я допоможу тобі, бо ти мені зять, — подобріла баба. — Я направлю тебе, куди треба. Але сам не підеш, бо треба перебратися через море.
Пішла баба з Іваном до моря. І свиснула раз, і з’явився орел.
— Бери цього чоловіка, перевези через море і пусти на тім боці, — каже баба орлові. А Іванові говорить: — Як перенесе тебе орел на той берег, то пройди трохи і знайдеш палац.
Переніс орел Івана на той берег. Пройшов Іван трохи і побачив палац. Зайшов Іван у палац, а там нікого нема. Коли це летить змій. Іван заховався під ліжко. Змій зайшов у кімнату і кричить:
— Дід Наум, дай їсти!
І зразу з’явився стіл, а на столі — цілий бик печений. Змій наївся.
— Пити хочу! — крикнув змій.
І враз з’явилися три бочки вина. Змій випив тих три бочки і полетів. А Іван подумав: «Ану, і я так зроблю». Та вибрався з-під ліжка і каже:
— Дід Наум, давай їсти!
І з’явився стіл, а на столі — їсти й пити скільки хочеш і чого хочеш. Іван сів коло стола і каже:
— Дід Наум, сідайте зі мною їсти.
І почувся голос:
— Синку, я служу в свого пана тридцять років, і він ні разу не покликав мене їсти з собою, а ти зразу запросив. Ти — добрий чоловік.
І сів дід їсти. Але самого діда не видко, а лиш видко, як меншає їди на столі: то один, то другий шматок бере хтось. Як